“Можна я проведу тебе до дому?” – з таких слів розпочався життєпис родини Віри та Віктора Кузьменків у наче недалекому 1972 році. Дівчина погодилась і пішла з ним не лише додому, а по життю.

Віра Мичак та Віктор Кузьменко народились у мальовничому Славгороді на різних кінцях села. Ходили до однієї школи, але  зовсім не були знайомі, адже Віра на п’ять років молодша.  Колись мама Віри, прийшовши з поховання подруги, зі сльозами на очах розповідала, як плакав за нею син. Тоді й дівчинці дуже шкода було незнайомого хлопця.

По закінченню дев’ятого класу Віра вступила до школи бухгалтерів у місті Путивль. Там почалося нове, студентське життя. І ось одного разу приїхавши на вихідні, пішла з подругам до місцевого клубу, а Віктор в цей час приніс здавати книги до бібліотеки і звернув увагу на симпатичну дівчину – це було 21 травня 1972 року. Коли дівчина познайомила маму зі своїм кавалером, ним виявився той самий хлопець, у якого померла мама, і проживав він із бабусею. За рік, вже 1 травня, молодята стали на весільний рушник, а ще за рік, теж у травні, молода родина поповнилась первістком. Проживало подружжя з бабусею Віктора, вона ж гляділа їхнє дитя. Молодий чоловік працював механізатором у місцевому колгоспі, Віра – секретарем у школі. Взагалі травень щедрий на свята для Кузьменків – 3-го народилась Віра Олексіївна, а 11-го Віктор Петрович. Все життя подружжя жило у взаєморозумінні та злагоді. Збудували затишний добротний будинок, пережили нелегкі випробування долі, рани від яких кровоточать по сьогоднішній день.

“Ми маємо четверо діток. Це наш синок Олександр, невісточка Наталочка та двоє онучаток – Сергійко та Дениско, вони і мешкають у сусідньому будинку, тож живемо однією родиною”.

Цього року, 1 травня, подружжя Кузьменків відсвяткувало 45-річчя подружнього життя. Це означає, що їхня любов пройшла перевірку часом. Залишитися вірними один одному, зберігши пошану і турботу у шлюбі, – річ дорогоцінна. Цим і обумовлено наріччя 45 – річниці весілля, яке носить назву небесно-блакитного дорогоцінного каменю сапфір.

На сьогодні Віра та Віктор перебувають на заслуженому відпочинку, але зовсім не сумують. Вони багато подорожують, відвідують храми, приймають участь у громадському житті села.

2

3

Ще Віра Олексіївна – майстриня на всі руки. Володіє мистецтвом дикупажу, виробляє вазони, картини – ікебани, декорує пляшки різними матеріалами. Власноруч прикрасила стіни коридору та тумбочки.

4

5

А Віктор Петрович підтримує свою дружину і також виробляє цікаві вироби,  як декоративні вулики та колодязі для окраси садів та газонів. Окрема любов у Віри до квітів. З першим весняним теплом починається робота у садку: “Я займаюсь лише квітами, чоловік розуміє, що мені це подобається, і взяв на свої плечі вирощування картоплі. А в догляді за квітами я навіть не втомлююсь і спина не болить” – посміхається Віра Олексіївна. А ще жінка дбає про збереження історії свого роду, замовила та виготовила настінну газету з фотокартками важливих подій родини та генеалогічне дерево: “Хочу, щоб мої діти, онуки та наступні покоління знали історію свого роду” – демонструє плакат пані Віра.

6

7

Добра та тепла атмосфера панує в цій славгородській родині. Тут поважають дітей, пишаються досягненнями внуків, а ті  шанують батьків та дідуся з бабусею, підтримують їхню творчість, допомагають у всьому. А отже 45 років прожито разом не дарма. Здоров’я вам, Віро Олексіївно та Вікторе Петровичу, та довголіття, ви є взірцем вірності та відданості одне одному та своїй родині.

І. ЗАГОРУЛЬКО.

Газета “Перемога” від 4 травня

Є НОВИНИ? ЦІКАВІ ТЕМИ? ПИШІТЬ  motsnyi1976@ukr.net

ТЕЛЕФОНУЙТЕ 050-064-94-14