Суми вона обрала одразу, щойно мама телефономпочала зачитувати перелік міст, які приймають «переселенців». 29-річна Анастасія Макаренко пригадує: їй нібищось підказало–треба їхати саме сюди. Вона дослухалася свого внутрішнього голосу і не помилилася. Місто підготувало для неї щасливу жіночу долю…
Анастасія приїхала у Суми в липні 2014-го з Луганська. З потягу зійшла, тримаючи за руку найдорогоцінніший скарб – шестирічну донечку Софію, маючи невеличку валізу з речами і 800 гривень у кишені. На пероні їх зустрів представник Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Сумській області і відвіз у гуртожиток на тимчасове поселення. Анастасія з Сонею жили там більше двох місяців.
– На першому поверсі працювала служба порятунку, а ми жили на четвертому. До нас приходили, приносили продукти і питали про потреби, допомагали, – розповідає Настя. – А для мене першочерговою метою було – влаштуватися на роботу. Я розуміла, що годувати дитину треба мені. Тому почала шукати. Тоді шестирічну Соню доводилося залишати у гуртожитку з чужими бабусями, просити погодувати.
Саме там Настя познайомилась із майбутнім чоловіком. Сергій Макаренко – рятувальник, капітан служби цивільного захисту. Він запросив на побачення її знайому, яка також приїхала з Донбасу. Землячка покликала із собою Настю. Так зав’язалося знайомство.
– …Маленька, чорнява, усміхнена, привітна, – пригадує Сергій, – вона відразу привернула мою увагу.
Чоловіка зовсім не злякало, що Настя має дитину. Він прийняв її Соню, як рідну.
– Спочатку вона називала його на ім′я, а через півроку – «папа». Тепер – лише «папочка», – усміхається Настя. – Сергій називає її «доця»…Свого біологічного батька Соня не знає. Він кинув нас, коли мала народилась. А через чотири роки виявилося, що у малої проблеми зі слухом. Ми зверталися до багатьох спеціалістів, їздили до Києва, але вже було запізно, втратили час. Ще в Луганську нам прописали і встановили слуховий апарат.
Соня чує за допомогою спеціального пристрою, вміє говорити, писати і читати по губах, а ще знає мову жестів. Настя пригадує випадок, коли ці навички допомогли дитині не загубитись у незнайомому місті.
Якось пізнього зимового вечора їй треба було терміново повернутися на роботу. Вирішила не тягнути дитину з собою і попросила доньку залишитися вдома. Дівчинка погодилась, але за умови, що Настя не замикатиме двері у квартиру, а замкне лише ті, що у тамбурі.
Мама повернулася за дві години, а вдома вже чекали сусіди і поліція. Шестирічній Соні здалося, що мами задовго немає. Вона одяглася, вийшла на вулицю і попрямувала на зупинку. Розгублена маленька дівчинка, яка плакала, привернула увагу небайдужих сумчан. Соня дістала з кишені одну гривню і сказала, що їй треба до мами. Випадкові перехожі відвели малу до найближчого відділку поліції. Добре, що вона знала своє прізвище і де живе. Довелось усе пояснювати поліцейським.
Тоді Настя замислилася над самозайнятістю, – вирішила спробувати працювати так, щоб самій розподіляти свій час. Якось в Інтернеті натрапила на розпродаж «ростовок». (Ростовка – це мінімальна кількість одиниць товару з різними або однаковими характеристиками, які можна викупити у виробника за мінімальною ціною.–Авт.) Почала розбиратися, що це за вид діяльності.
– Вигода у тому, що одні економлять, а інші при цьому отримують прибуток, – пояснює моя співрозмовниця. –…Мені давно хотілося мати власну справу. Поки що я створила сторінки в Інтернеті з продажу взуття, це мій «магазин-віртуальний», але хочу мати «реальний магазин взуття» (усміхається). Зараз працюю над реалізацією своєї бізнес-ідеї, прораховую всі варіанти, шукаю приміщення, хочу взяти участь у грантових програмах для ВПО.
Паралельно з роботою над відкриттям власної справи, ініціативна мама влаштовує цікаві заходи для дітей із вадами слуху. Поки що для тих, хто навчається у спеціалізованій школі-інтернаті у селі Косівщина поблизу Сум.
– Ми побували у цирку в Харкові, гуляли містом, їздили до Київського аквапарку і на екскурсію на завод «Рошен». Я намагаюсь влаштовувати безкоштовні подорожі, бо ці люди й так багато грошей витрачають на лікування, на придбання слухових апаратів. Був такий випадок, коли навіть мій чоловік розчулився: з нами були й батьки з вадами слуху. Так ось, у черзі одного татка відкидали, а він не міг нічого вдіяти, доки не втрутився мій чоловік. Це було так неприємно… Наскільки ж суспільство не сприймає людей з інвалідністю.
Зараз Соня, донька Анастасії і Сергія Макаренків, навчається у селі Нижнє Піщане, що за кілька кілометрів від Сум. Їх не влаштував спецзаклад, який спочатку відвідувала дівчинка. Там дітки з частковою втратою слуху і з повним порушенням слуху були в одному класі. Тож за якийсь час помітили, що Соня не розвиває мовлення, а частіше переходить на жестову мову. Підібрали навчальний заклад із найменшою кількістю учнів для кращої адаптації дитини.
Запитую Соню, де їй більше подобається. Дівчинка одразу відповідає: у новій школі, бо їй набридло спілкуватися лише жестами. Тут у неї весь клас – друзі, а найголовніше – хороша вчителька. Найулюбленіші предмети – математика, українська і англійська мови. Навіть контрольні роботи виконувати подобається.
А з екскурсій, що організовує мама, яка була найцікавішою? Виявляється, Соні особливо запам’ятався столичний аквапарк.
Сергій Макаренко підтримує всі ініціативи своєї дружини і супроводжує її у поїздках. Першого разу вони повезли на екскурсію 19 осіб. Діти раніше не виїздили за межі міста, і позитивні емоції просто «зашкалювали»! Тато пригадує, що було не важко, адже з ними була Соня, яка перекладала мову жестів.
А Настя ділиться: у неї ще багато ідей, а мета – інтегрувати дітей із вадами слуху у соціум через різні заходи, навчання.
– У найближчій перспективі – відвезти дітей в аквапарк у Одесі, а потім – на столичний стадіон «Динамо», щоб діти вийшли з футболістами на поле перед матчем… Я розумію, що «світ глухих» – особливий світ, але мені так хочеться, щоб він був яскравішим!
Лілія ГАФУРОВА,
медіа-студія «Контент»
Краснопілля Край Слобожанський 