За останні кілька днів випало дві приємні  нагоди відвідати чудове, затишне село Тур’я. Спочатку погуляв на Дні села, тоді ж домовився про інтерв’ю з сільським головою Людмилою Миколаївною Гуцал, яка 9 жовтня святкує, за її словами “перший серйозний ювілей”. Поспілкуватись в День села було неможливо, бо для когось це свято, а для неї – суцільне хвилювання: чи скінчиться дощ, щоб для дітей атракціони влаштувати, чи всі запрошені гості приїхали і так далі. День села минув, а Людмила Миколаївна знову “на голках” – щойно вантажівки привезли щебінь для сільських вулиць, а тут  дощ.  Вибачаюсь, що, можливо, не вчасно прибув, але Людмила Миколаївна з усмішкою заспокоює: “А вільного дня, як такого, все рівно у мене немає. Якщо чесно, то останньою повноцінною відпусткою у мене була декретна. Тож не переймайтеся, ласкаво прошу до кабінету,  разом згадаємо моє життя”.

ВІДМІННИЦЯ, КРАСУНЯ, СТУДЕНТКА, КОМСОМОЛКА

– Народилась я 9 жовтня у селі Велика Рибиця Краснопільського району. Я була першою дитиною у батьків, пізніше у мене з’явились сестра і брат, – починає розповідь Людмила Миколаївна. – Мій тато Микола Наумов все життя пропрацював водієм у тамтешньому колгоспі, мав орден Трудового Червоного Прапора, безліч грамот і подяк.  Мама трудилась у сфері торгівлі. Після закінчення восьмирічки вступила до Сумського сільськогосподарського технікуму, здобула диплом за спеціальністю “бухгалтерський облік” і за направленням повернулась до Великої Рибиці, де розпочала трудовий шлях заступником головного бухгалтера в  колгоспі “Червоний жовтень”. Без відриву від виробництва  закінчила сільськогосподарський інститут ім. Докучаєва.  Мені подобалось вчитись, тому і в школі, і в технікумі, і в інституті мала гарні оцінки, хоч відмінницею й не була. В інституті мене обрали старостою не лише нашої групи, а й всього курсу.

2

Тоді ж знаєте як було – без партійності про якесь  кар’єрне зростання мова навіть не велась, тож окрім бухгалтера була ще й головою комсомольської організації в колгоспі.

В той же час у Велику Рибицю з Хмелівки секретарем партійної організації направили Михайла Єгоровича Гуцала. Працювали в одному приміщенні, сподобались один одному, почали зустрічатись.

– Майже “по партійній ліній” познайомились?

– Можна й так сказати, – сміється Людмила Миколаївна. – У 1979 році ми одружились. Чоловік тривалий час працював у райкомі партії, яка у 1980 році направила його головним агрономом у колгосп в Тур’ї. З тих пір ми живемо тут.  Михайло Єгорович – в полі, а я в колгоспній бухгалтерії помічником головного бухгалтера трудилась, до декретної відпустки навіть встигла попрацювати головним бухгалтером. У 1982 році у нас народився Валерій, а у 1988 році –  Віталій. Зараз обидва сини живуть і працюють в Сумах, мають сім’ї, подарували нам внуків.

Коли у 1983 році Михайла Єгоровича обрали головою колгоспу, за законом я вже не мала права працювати при ньому головним бухгалтером, тож після декретної відпустки 29 березня 1985 року мене обрали секретарем Тур’янської сільської ради. На позачергових виборах у грудні 2012 року  мене вперше обрали сільським головою, а на чергових виборах 2015 року люди знову висловили мені довіру. Ось така, виявляється, коротка в мене біографія.

ГОЛОВУВАТИ – ХОДИТИ ПО ЛЕЗУ НОЖА

– Як на мене працювати сільським головою – то увесь час ходити по лезу ножа: аби законодавства не порушити, щодня стикатися з масою господарських проблем, які треба вирішувати, бо люди ж недбалості не пробачать. Були моменти, коли хотілось махнути на все рукою, забігти, заїхати кудись далеко від усього цього?

– Ой, були! Я дуже любила роботу секретаря сільської ради, знала, хто коли родився, хрестився, одружився, мені подобалось працювати з документами. Але коли ризикнула і почала головувати, то перший час ніяк не змогла  збагнути, куди я потрапила і чи потрібно мені все це? Клуб і фельдшерський пункт не опалюються, приміщення сільської ради руйнується, що робити, з чого починати? На щастя в той момент мене підтримали мої рідні.  Я дуже люблю, ціную і поважаю свого чоловіка, який має величезний життєвий і управлінський досвід, адже майже 30 років був головою колгоспу, і його порадам не було ціни. Я більш емоційна, тоді як він спокійний і розсудливий, перш ніж прийняти якесь рішення, завжди його ретельно проаналізує. Коли я лише виконувала обов’язки сільського голови, в селі сталась майже екологічна катастрофа – замулилась водонапірна башта і півсела залишилось без води. Знову мені стало справді страшно, хотіла все покинути і більше не братися за цю справу. От тоді прийшов на допомогу Михайло Єгорович, знайшла підтримку і розуміння його друзів, а головне – мене підтримали місцеві жителі і всі разом ми й до сьогодні вирішуємо всі питання. Більше того саме та проблема дала нам поштовх повністю замінити водогін у селі.

Я взагалі вважаю, що мене по життю супроводжують надійні і чудові люди, які так чи інакше відіграли важливу роль у моєму професійному становленні. Завжди добрим словом згадую сільських голів, при яких я працювала секретарем: Любов Дмитрівну Плохуту, Світлану Володимирівну Завалій, Анатолія Леонідовича Забару,  Миколу Миколайовича Капустіна, а ще Тетяну Іванівну Сорокіну, яка інколи втирала мені сльози і навчала не задкувати перед труднощами, дала безцінні уроки спілкування з людьми.

– Людмило Миколаївно, доля дала Вам можливість працювати у сільській раді як за Радянського Союзу, так і при незалежній Україні. На зламі епох  завжди важко виживати і працювати?

– Ще й як важко. Добре пам’ятаю ті “краплі”, які надходили до сільського бюджету, не вистачало навіть на заробітну плату працівникам сільської ради, не те, що на розвиток і благоустрій. Сьогодні ж мені працюється легше. Своєчасно надходять кошти до бюджету сільської ради, завдяки яким Тур’я розвивається. Мені комфортно співпрацювати із сьогоднішнім керівництвом району, з якими я спілкуюсь, як з колегами, до мене дослухаються, мене розуміють, а я бачу в них бажання зробити Краснопільщину квітучою і заможною.

“ВИ СПИТЕ, А МИ ЗНАЄМО, ЩО ВАМ СНИТЬСЯ”

– Сьогодні центр Тур’ї можна сміливо розміщувати на вітальних листівках, і той, хто не знає, може сприйняти його за вулиці якогось курортного чи європейського містечка. З огляду цього вже й не віриться, що колись  щось десь не опалювалось, руйнувалось…

– Дякую, приємно чути. Справді, в Тур’ї є все для комфортного проживання: воно газифіковане, до речі ще за часів колгоспу, є магазини, кафе, встановлені зупинки громадського транспорту, двічі на день курсують автобуси до районного і обласного центрів, а це, погодьтеся, має велике значення. Як я вже говорила, ми повністю замінили водогін, облаштували вуличне освітлення у селах сільради, капітально відремонтували фельдшерський пункт, будинок культури, приміщення сільської ради, облаштували пляж для дітей в центрі села,  завезли щебінь і розпочали ремонтували сільські дороги. В цьому році плануємо завершити їх ремонт по вулицях Садовій і Миру, повністю огороджені кладовища. Звичайно це робилося і робиться за підтримки агрофірми “Тур’янська”, мого колективу, моєї родини, які все розуміють і пробачають, що за клопотами, можливо, мало приділяю їм уваги.

4

Я пишаюсь своїм колективом, який створювала багато років, і рада, що він у мене бойовий, дієвий, і найкраща вдячність чути від них, що на роботу вони йдуть із задоволенням.

5

Щодо благоустрою, то мені завжди подобались чистота й порядок. Якщо десь буваю, обов’язково звертаю увагу на населені пункти і коли помічаю хащі американського клену чи сміття, ловлю себе на думці, що в Тур’ї такого б не допустила. У нас в сільській раді відповідальні працівники з благоустрою, які інколи й без моєї вказівки можуть і паркан поправити, і сміття прибрати. Взагалі, якщо є якась формула успіху, то моя заключається в тому, щоб бачити Тур’ю  охайною, світлою хатою для великої родини. А люди в Тур’ї напрочуд добрі і працьовиті.

Але є й проблеми. Наприклад, коли прийшла працювати в сільську раду в середині 80-х, то в Тур’ї проживало більше тисячі населення, сьогодні ж в половину менше. Молодь виїхала в пошуках кращого життя  в міста, за кордон. На жаль, не вдалось вберегти тваринницьку галузь, а це ж робочі місця. Буде робота, буде молодь, будуть дітки. От як нам утримувати школу, яка розрахована на 130 місць, а навчається сьогодні лише 30 учнів? Але не руйнувати її, правда ж, тому в минулому році коштами сільського бюджету замінили вікна, за сприяння благодійного фонду “Технологія” відремонтували спортивну залу, де молодь вечорами ганяє м’яча.

Мені соромно визнавати, що вже три роки не маємо власної футбольної команди, яка колись славилась успіхами в районі, бо знову ж таки, молодь роз’їхалась. Натомість зберегли культурну сферу, маємо чудові художні колективи, придбаємо сценічні костюми, апаратуру для клубу, який, до речі, у нас опалюється взимку. Щоб було тепло і затишно в школі і фельдшерському пункті, агрофірма “Тур’янська” допомогла  нам у придбанні медичного обладнання для фельдшерського пункту, який, без зайвої скромності, є одним із кращих в районі.

7

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

– Коли у 2014 році Росія почала війну проти України на Сході країни, з волонтерською місією не одноразово приїздили до Тур’ї і були приємно враженні, наскільки жителі села близько до серця сприйняли ті трагічні події, допомагаючи продуктами та речами українським воїнам. І це при тому, що кордон з Росією в декількох метрах. 

6

– В тому й справа, що  кордон поряд, і хто його знає, як могло все  статися, якби  наші хлопці тоді власними життями не зупинили агресора. Я не лише сільський голова, а й мати, один з моїх синів теж є учасником АТО,   11 наших односельчан воювали і воюють сьогодні на сході. Сільська рада підтримує їх та їхні родини, як може. Приємно, коли хлопці телефонують чи заходять в гості, дякують, цікавляться новинами громади. Вони ж всі для мене, як рідні, тож і переживаю, як за власних дітей.

– Кілька днів тому був гостем на Дні Вашого села, бачив, як Ви хвилювались, але все відбулось на найвищому рівні, тож ще одне випробування позаду. Попереду випробування ювілеєм?

9

– А як же, зберуться рідні, друзі, знайомі, аби привітати мене з першим серйозним ювілеєм. Ой, а я ж його не відчуваю, може тому, що увесь час на роботі,  серед людей. Приїдуть сини з невістками і внуками. Скажу чесно – не люблю слово “невістки”, це мої доньки.

– Ви їх теж обирали для синів за тими ж критеріями, як і колектив сільської ради, щоб були бойовими і роботящими?

– Ні (сміється), тут вже сини обійшлись без моїх порад, і я  задоволена їх вибором.

– Наступні вибори голови сільської ради відбудуться вже  у 2020 році. Чи готові знову ризикнути і виставити свою кандидатуру?

8

– Якщо люди нададуть таку довіру, то чому б і ні. Я ще  не розумію, як це сидіти вдома й не працювати. Та й працювати є над чим. Плануємо наступний рік присвятити ремонту сільських доріг, треба укріпити греблю, ой, та хіба все перелічити. Я ніколи на вихідних чи у свята не вимикаю телефон, якщо мене немає в сільраді – люди йдуть із своїми проблемами прямісінько до мене додому. Я тут своя, всі і все для мене рідне. Якось одна місцева жіночка сказала: “Людмило Миколаївно, Ви наскільки наша, що коли спите, то ми знаємо, що Вам сниться”. Хіба ж можна не любити село з такими жителями!

О. МОЦНИЙ.

Газета “Перемога”

Є НОВИНИ? ЦІКАВІ ТЕМИ? ПИШІТЬ motsnyi1976@ukr.net

ТЕЛЕФОНУЙТЕ 050-064-94-14

 

Advertisements