Колектив редакції добре пам’ятає весну 2014 року, коли нашими сусідами по приміщенню стали тоді ще капітан, а нині майор Микола Наріжний і тоді ще старший лейтенант Валерій Черненко, яким належало повернути до життя військкомат, на який до того влада чомусь поставила хрест. Допомагали тоді сусідам і папером, оргтехнікою, одним словом, товаришували. Час змінився, військкомат розширився так, що, зрештою, вже редакції довелось шукати нове приміщення, але ми не в претензіях, адже розуміли і розуміємо серйозність ситуації. Тож приємною звісткою стало повернення Валерія Черненка до Краснопілля і на репліку, що він “новий” співробітник райвійськкомату, капітан з усмішкою апелює: “Я швидше забутий старий, чим новий”. Але на те й існує “Перемога”, щоб не дати забути  “першопрохідців”.

– Я народився в м. Тростянець, у 1995 році вступив до Сумського вищого артилерійського командного училища, після закінчення якого у 1999 році  отримав направлення на службу в м. Володимир-Волинський  у 51-у механізовану дивізію, потім служив у 15 механізованій бригаді у м. Хмельницький, – згадує свою “до Краснопільську” біографію Валерій Валерійович. – Але у зв’язку із скороченням військової частини мене звільнили із збройних сил. Працював у Хмельницькому в органах виконання покарань, а потім повернувся в рідний Тростянець. Згадали про мене весною 2014 року, коли почалися сумнозвісні події на Донбасі, призвали по мобілізації до Тростянецько-Краснопільського об’єднаного військкомату, відслужив рік, більшу частину якого провів у Краснопіллі.

На початку 2015 року відбув до 92-ї бригади, в якій служив останні три роки. Був командиром мінометної батареї. Із своїм підрозділом виконував бойові завдання в м. Щастя, ще рік – у Мар’їнці. Мабуть, як і кожному, хто був на війні, запам’ятався перший артобстріл наших позицій. Ті враження залишаться зі мною на все життя. Але нічого, звик, підрозділ у нас бойовий, злагоджений, професійний, мабуть тому за три роки не зазнали  втрат. Коли знову запропонували роботу у Краснопільському військкоматі, зрадів, адже у Краснопіллі на мене чекали дружина, дитина. За три роки війни вдома майже не був, тож дитина росла без мене, сподіваюсь, тепер буде більше часу на родину.

– Як тебе зустрів райвійськкомат, якісь зміни помітив?

– Це взагалі не йде в жодні порівняння! Різниця разюча. Коли ми з Миколою Наріжним у 2014 році приступили до виконання службових обов’язків, починати довелось практично з нуля, адже не було ні приміщення, ні структури військкомату.  Спочатку жили в місцевій лікарні, потім тиждень в Краснопільському ПТУ, де нам виділили кімнату. Зрештою перебралися у  малесеньку кімнатку колишнього військкомату, поганяли там павуків, прибрали павутину і пил, привели в більш-менш пристойний стан, перевезли картотеку, там працювали, там і жили.

Удвох тягнули роботу з призову, мобілізації і так далі. Було важко, але намагались виконувати поставлені завдання і порівняно з іншими районами, виконували їх на належному рівні. Сьогодні ж військкомат практично укомплектований необхідними кадрами,  проведений ремонт в кабінетах, усім необхідним для роботи забезпечені.

– На якій посаді працюєш тепер?

– Працюю начальником відділення офіцерів запасу і кадрів. Справа для мене нова, тож вникаю, штудую законодавство,   вірю, що справлюсь. До речі, коли в мене є така нагода, хочу звернутись до офіцерів запасу – незабаром очікується призов, але не варто боятись, хоч і розумію, що важко ламати сталий устрій свого життя. Знаю багато прикладів, коли після звільнення через певний час офіцери знову виявляють бажання укласти новий контракт. Військовій науці  ми вчились, і, зрештою, це наша професія.

 О. МОЦНИЙ.

Газета “Перемога” №41 від 12 жовтня

Advertisements