Глибока осінь 1708-го… Вже восьмий рік точиться Північна війна, затіяна царем Петром заради відвоювання у Швеції Балтійського побережжя. Для цього Московське царство (саме так тоді йменувалася офіційно в Європі Московія) уклало союз із Данією, що претендувала на герцогство Шлезвіг-Голштинське, та саксонським курфюрстом Августом, котрий, ставши польським королем, прагнув повернути Речі Посполитій Лівонію, віддану колись Швеції.

Коаліція, замисливши Північну війну, сподівалася на певний “бліцкриг” і на те, що Швеція, очолювана юним королем Карлом ХІІ, до бойових дій мало готова. Та ще менше були готові союзники, не маючи навіть спільного плану дій. Тож, швидко оговтавшись, Карл ХІІ завдав відчутних поразок військам коаліціантів, перевівши війну у своєрідний латентний стан, основний тягар якого ліг на Росію.

Зрозуміло, що амбітні прагнення Петра І були чужі Україні, яка сповна відчула воєнний тягар. Десятки тисяч українських козаків заради інтересів Московії полягли у суомських лісах, на полях Саксонії та Польщі, Литви та Ліфляндії. А амбітний цар Петро вимагав усе нових і нових козацьких полків. Край економічно був зруйнований і страшенно виснажений.

Коли ж восени 1707 р. Карл ХІІ, примусивши саксонського курфюрста Августа укласти сепаратний мир і зректися польської корони, рушив на територію Польщі, окуповану російсько-українськими військами, в Україні здійнялася тривога. Невідомо було, куди з Польщі шведи рушать: чи на Литву, а звідти прямо на Москву, а чи прямо на Україну. Петро І звелів гетьманові Івану Мазепі збирати докупи своє військо і поспіхом зміцнювати оборону Києва.

Економічна руїна краю зростала. З нього вивозилася безмежна кількість продовольства; торгівля занепала і припинилася; селянство примусово виганялося на фортифікаційні роботи… В усіх верствах українського населення наростало невдоволення, все гучніше лунали нарікання: коли ж такому становищу настане край?

Було зрозуміло, що московському цареві Україна потрібна як знаряддя людських і матеріальних ресурсів у досягненні імперських амбіцій. Це й змусило Івана Мазепу замислитися над майбутньою долею краю і, врешті-решт, стати на бік шведського короля Карла ХІІ. Детальніше причини так званої зради гетьмана московському цареві розглянемо в одній із найближчих публікацій, а нині спинімося на Батуринській трагедії, де у всій звірячій “красі” постало справжнє обличчя Московії, що підступними підкупами перебрала собі назву Руси – Росія…

Вирушивши на з’єднання з Карлом ХІІ, Іван Мазепа залишив для оборони гетьманської столиці Батурина близько 10 000 свого війська, очолюваного полковником Чечелем та гарматним осавулом Кенігсеком. Вони отримали чіткий наказ гетьмана: московитів до міста не пускати. І цьому наказу старшини залишалися вірними до кінця.

Дізнавшись про вчинок Мазепи, цар наказує головнокомандувачу російськими військами в Україні О. Меншикову зрівняти Батурин із землею: “Батурін другім в прімєр сжєчь вєсь”… Однак просто увійти в місто для виконання царського наказу війська Меншикова не змогли. Батурин на той час був добре укріпленою фортецею з гарним запасом військового провіанту та потужними гарматами… Та й війська для тривалої оборони вистачало…

3

Оточивши Батурин, Меншиков наказав полковникові Чечелю відчинити ворота фортеці та впустити туди російське військо. Чечель глузливо відповів, що, мовляв, пана гетьмана немає, а сам він не може відчинити ворота… Взяти ж штурмом гетьманську столицю московити відразу не могли, що й довів перший день боїв, коли підступи до батуринських мурів та фортечні рови густо всіялися трупами петровських вояків від гарматного і рушничного вогню оборонців.

Тоді Меншиков вдався до погроз: мовляв, якщо не здастеся, сувора царська кара ляже на ваші сім’ї… Та й ці погрози не злякали чолівку оборонців. Та все ж знайшовся зрадник – сотник Іван Ніс вказав осадникам на потаємні ходи під великими укріпленими стінами Батурина, які вели всередину міста…

2

Через ті потаємні проходи і вдерлися вночі московські війська всередину міста. Ні мужність козаків, ні геройство міщан не врятували. Почалася жорстока різанина. Солдати Меншикова не жаліли нікого: ні дітей, ні жінок, ні старих людей… Палали розграбовані вщент гетьманський палац, церкви, житлові будинки… За оцінками сучасних істориків, у Батурині загинуло близько 10 000 мирних мешканців.

Гетьман зі шведським військом прийшли на допомогу Батурину запізно. Вони застали лише повне безлюддя, димлячі руїни і гори трупів у морі крови. А вниз річкою Сейм пливла безліч плотів із замученими оборонцями.

Звістка про батуринську різанину облетіла і змусила здригнутися не тільки Україну, а й увесь світ. Про неї писали і новгородський хроніст, і майже всі іноземні сучасники…

Та знавіснілому від запаху крови невинних жертв Петру І мало було батуринських трупів. Окупувавши значну частину Лівобережної України, війська Меншикова розпочали жорстокий терор. Кожний запідозрений у співчутті Мазепі знищувався. Кожного прихильника української справи чекала страта… Ріки крови текли Україною.

4

Жорстокість московитів не знала меж. Перенісши свою ставку з Глухова до містечка Лебедин, московський цар дав команду своїм опричникам карати будь-кого, запідозреного у “мазепинстві”. Саме у Лебедині Петро влаштував спеціальний суд над прихильниками гетьмана Мазепи. Багатьох старшин і козаків, що не прибули до Глухова на обрання нового гетьмана, за свідченням українського хроніста, “вишукували по домах і віддавали на різні тортури: колесували, четвертували, вбивали на палю, а вже зовсім за іграшку вважалося вішати й рубати голови. Тортурами примушували до того, що люди самі визнавали себе винними, а потім уже їх карали смертю”… Так загинули майже 900 чоловік оборонців українства.

Московський цар та його опричники поспішали терором знищити в українцях будь-який дух опозиції. І той терор, і ті криваві оргії над українським населенням тривалий час з гордістю подавалися російськими історіографами як вияв імперської доблесті. Скажімо, історик Дмитро Бантиш-Каменський у чотиритомній праці “Біографіі россійских гєнєраліссімусов і гєнєрал-фєльдмаршалов” з присвятою “государю імпєратору Ніколаю Павловічу, самодєржцу всєя Росіі”, писав, змальовуючи “подвиг” Меншикова у Батурині: “…Меншіков отправілся в Малороссію для прімєчанія за поступкамі Мазєпи і прозорлівостью своєю унічтожіл козні ізмєнніка, взял пріступом город Батурін (3 Ноября), прєдал острію мєча всєх жітєлєй, нє ісключая младєнцєв; обратіл в пєпєл прєкрасний Гєтманскій дворєц, украшєнний по обичаю Польскому, трідцать мєльніц, хлєбниє магазєйни, ізготовлєнниє для нєпріятєля; овладєл імущєством Мазєпи, сорока пушкамі, кромє мортір. Государь, занятий воєннимі дєйствіямі, оставіл Мєншікова бєз награди, но в началє 1709 года (9 Фєвраля) прінял от святой купели новорождєннаго сина єго, Луку-Пєтра, і пожаловал єго Поручіком Прєображєнского полка, дал на крєст сто дворов” (Орфографію оригіналу збережено в українській транскрипції. – М. Ч.).

Такий-ось вірнопідданський опис “геройств” Петра і його поплічників в Україні був найпоширенішим у російській історіографії. І лише в радянській історії, що мусувала міф про спільні корені трьох “братніх” народів – російського, українського і білоруського, – подібні цитування зникли. Надто вже у таких писаннях чітко проступала справжня сутність “старшого брата” – жорстокого, підступного і немилосердного. А це йшло врозріз із офіційною комуністично-великодержавною ідеологією. І та сутність зразка ХVIII ст., що приховувалася і всіляко лакувалася, “во всю шірь русской душі” проявилася в 90-х роках ХХ ст. у Чечні. Тож варто про це пам’ятати…

Микола Чіпко

Є НОВИНИ? ЦІКАВІ ТЕМИ? ПИШІТЬ  motsnyi1976@ukr.net

ТЕЛЕФОНУЙТЕ 050-064-94-14