Парадоксальним чином в Раді може з’явитися більшість, що відображає погляди капітулянтської меншини

Навіть за найкращого ставлення до Володимира Зеленського неможливо сприймати його як самостійного політика. Він по колу своїх життєвих інтересів ніколи не був political animal. Коли країну стрясали драматичні події, беззбройні люди йшли під кулі, захищаючи своє бачення майбутнього України, він жодного разу не висловив свого ставлення до подій, крім хіба свого не надто вдалого жарту про ебонітові кийки. Страшенно далекий був цей успішний гуморист-комерсант від свого народу. Йому самому і в голову не могла б прийти думка про політичну, тим паче президентську кар’єру.

Ця багатообіцяюча у всіх сенсах думка прийшла в голову комусь іншому — колективному політтехнологу, що володіє серйозними ресурсами, якого далі я буду позначати терміном «Зеленський», — пише Андрій Піонтковський для Радіо Свобода.

«Зеленський» технологічно блискуче провів виборчу кампанію. Він майстерно використав дві навіть не больові точки, а відкриті зяючі рани українського суспільства. По-перше, відсутність за минулі п’ять років реальної боротьби з корупцією, глибоких економічних реформ, спрямованих на демонтаж олігархічного «капіталізму». Адже Майдан був саме про це. Європейський вибір, за який вмирала «Небесна сотня», — це перш за все розрив з Tайговим союзом посткомуністичних клептократій.

І жорсткі слова про відповідальність влади, відповідальність за все політичного класу України і, природно, президента країни Петра Порошенка були правдою «Зеленського».

Не меншою раною України залишається війна з Росією, що триває вже шостий рік. Втома від такого довгого протистояння неминуча в будь-якій війні і в будь-якій країні. Українське суспільство не може байдуже приймати загибель людей по обидва боки лінії припинення вогню. Тому слова «Зеленського» про мир теж були правдою і теж відповідали сподіванням українського народу. Але політтехнолог «Зеленський» не зупинився на цьому. Він проголосив себе «партією миру» і затаврував свого суперника як лідера «партії війни».

Сам термін «партія війни» був зрадницькою щодо України брехнею «Зеленського», свідомою підміною понять, нейролінгвістичним маніпулюванням свідомістю виборців і величезним подарунком кремлівській пропаганді.

В Україні не може бути «партії війни» за визначенням.

Партія війни — це військово-політичне керівництво Росії.

Україна — жертва агресії військової наддержави, яка захопила у неї частину території і не приховує своєї мети знищити по-братськи Україну як незалежну державу. Україна не здатна воєнним шляхом повернути захоплені ворогом території. Але Україна змогла, підвищуючи боєздатність своєї армії, спираючись на політичну підтримку своїх друзів і союзників, зупинити подальшу агресію Росії.

В Україні сьогодні є тільки дві партії: Партія опору агресії і Партія капітуляції.

За всієї справедливості закидів на адресу колишньої влади щодо економічного порядку денного елементарна об’єктивність вимагає визнати, що Україна гідно впоралася з військово-політичним викликом, кинутим самому існуванню української держави. путінський план «Новоросії» був зірваний консолідацією українського суспільства, створенням майже з нуля української армії, самовідданістю десятків тисяч добровольців — патріотів України.

І несподівано високим для схильного зазвичай до угодовства Заходу рівнем міжнародної підтримки України як жертви російської агресії. У мобілізації цієї підтримки ключова і вирішальна роль належала президентові України Порошенку. Не випадково його так шалено ненавидять Кремль і путінські інформаційні пси.

І коли, зачитуючи на «дебатах» шпаргалку «Зеленського», фізичний Зеленський звинувачував Порошенка в тому, що той «послав на смерть українських моряків для скасування президентських виборів», це було не тільки наклепом на суперника. Це було зрадою України, яка бореться з агресором, зрадою, спрямованою на підрив системи її міжнародних союзів, у найтяжчих умовах створеної українською дипломатією.

Я не з чуток знаю, яких зусиль друзям України на Заході коштує кожен крок, спрямований на її підтримку, які впливові сили тільки й чекають будь-якого приводу і підстави, щоб «здати» Україну агресору заради якихось фінансових або геополітичних угод з кремлівським диктатором. І вже, в усякому разі, Захід ніколи не буде більш проукраїнським, ніж українське керівництво. Захід з полегшенням відмовиться від антикремлівських санкцій за перших ознак капітуляції української влади.

Операція «Зеленський» вступила в таку логічну фазу. Україна — парламентсько-президентська республіка, і «Зеленському» потрібна більшість у Раді. Він грає на багатьох дошках. Фізичному Зеленському доручено зачитувати на своєму незрівнянному блатному суржику або на pidgin English дослівні витяги з найкращих зовнішньополітичних виступів Порошенка, щоб не втратити підтримку зачарованої ним частини патріотичного електорату. А ключові адміністративні посади і місця в списку депутатів займають тим часом вихідці з регіоналів і партнери крихітки Цахеса по бізнесу. Путіну за 20 років не вдалося розставити на ключові державні пости стільки правильних пацанів зі свого кооперативу «Озеро», скільки Зеленському за 20 днів — з кооперативу «Квартал-95».

Правильні пацани захоплено рохкають на ток-шоу про те заповітне, що їх дійсно хвилює, — про продажі свого контенту на російському ринку.

А двоє інших виборців «Зеленського», Бойко і Медведчук (а за кого ж ще вони голосували у другому турі?), вже жваво доповідають Путіну про склад і політику нового українського уряду.

У прямому ефірі російського телебачення Бойко рапортував на Санкт-Петербурзькому форумі: «Коли після виборів 21 липня ми прийдемо до влади…»

У Кремлі вважають, що Бойко занадто рано вибовкав задум операції, і в новинних програмах, де весь день повторювався цей сюжет, фраза Бойка про його прихід до влади після виборів була вирізана. Але стратегічна задумка Кремля на парламентських виборах визначилася.

Партія «Слуга народу» створює керівну «коаліцію миру» з блоком Бойка — Медведчука. Всі інші фракції оголошують «партіями війни». Далі президент Зеленський і прем’єр-міністр Бойко реалізовують план Кремля, намічений ще навесні 2015 року. Кремлю не потрібні якісь шматки української території, йому потрібна постійна дестабілізація всієї України.

Отже, Україні треба вимагати в рамках нормандського формату не просто припинення вогню, а створення демілітаризованої зони і введення туди міжнародних миротворців. Тільки така постановка питання дозволить Україні зупинити кровопролиття, мінімізувати шанси подальшої російської агресії і водночас не зробити жодних політичних поступок агресору. Після всієї кремлівської демагогії останніх місяців про «кривавого Порошенка» і останніх днів про «кривавих супротивників Зеленського» Москві важко буде від цієї простої і очевидної вимоги відмовитися.

Після цього Україна, зберігаючи свою принципову позицію щодо незаконно окупованих територій, зможе зосередитися на найважливіших завданнях свого внутрішнього розвитку. Тих самих, заради яких найкращі люди України вмирали на Майдані.

Окупований Донбас повернуть Україні відразу ж після смерті Путіна (біологічної або політичної, неважливо). Крим повернеться пізніше — після смерті Російського імперського проекту. І ця подія теж не за горами. Не зможе сировинний придаток і жалюгідний політичний васал Піднебесної довго вважати себе імперією. Повернення Криму і стане закінченням війни України з Росією. Якою трагічною помилкою для Київської Русі було б після стількох століть героїчного протистояння Орді капітулювати сьогодні перед зомбі.

Партія опору зобов’язана під час поточної виборчої кампанії перехопити політичну ініціативу у партії капітуляції, у якої два ешелони. Перший — це відверті вороги української державності на чолі з Медведчуком. У них, на жаль, є своя база прихильників. Але це явне меншість (до 10%). Переконаних патріотів в Україні набагато більше.

Другий ешелон потенційних капітулянтів значно небезпечніший. Ще раз підкреслю: я нічого не знаю про коміка Зеленського, крім того, що він мені не подобається як актор. Але з кожним днем виборчої кампанії все більше прояснюється політтехнологічний проект «Зеленський». Уявіть собі таку собі «Нічну варту Зеленського», колективний портрет тих товстошиїх вождів, яких нам так чи інакше вже представили: Богдан, два Шефіри, Стефанчук, Коломойський, Ткаченко, Тищенко, Мулик, Співак… У їхніх біографіях і в їхніх промовах читаються спрага бабла і спокусливих принад влади, позамежний цинізм, готовність набувати будь-якого вигляду, служити будь-якому господареві і абсолютна байдужість (як і у фізичного Зеленського) до ідеї української державності, а то й пряме відторгнення цієї ідеї.

Запевняю вас, «Зеленський» приведе в Раду пару сотень таких же мертвих душ. Поінформовані журналісти називають прохідну суму для його пересічних мертвечуків — від 500 000 до 1 000 000 доларів.

«Зеленський» технологічно майстерно приведе їх у владу голосами тих українських патріотів, які дозволили двічі використати себе і які знову проголосують за вподобаного ними актора Зеленського і його романтичного персонажа Голобородька. Так у Раді парадоксально може виявитися більшість, що відображає погляди капітулянтської меншини.

Обнадіює, що у Партії опору з’явився лідер нового покоління, не пов’язаний з традиційним українським політичним класом і тягарем його помилок. І, на відміну від колективного та від фізичного Зеленських, ця людина дійсно кандидат Майдану, кандидат «Небесної сотні», кандидат українського громадянського суспільства, яке давно переросло український політичний клас. Святослав Вакарчук здатний мобілізувати країну на відсіч капітулянтам, явним і гібридним.

Андрій Піонтковський
Російський політолог та публіцист

Джерело:
https://nv.ua/ukr/opinion/viyna-i-mir-volodimira-zelenskogo-50027096.html
18.06.2019, 07:13
Війна і мир Володимира Зеленського