У післявоєнні роки жителі Миропілля доволі часто вели розмову про земляка Василя Гордієнка, який був кумиром мільйонів прихильників спорту тодішньої країни. Якщо його однофамілець щтурман Михайло Гордієнко прославив село тим, що здійснив з В.Коккінакі  безпересадочний переліт з Москви до Америки, то Василь став неперевершеним на марафонській дистанції, що становить 42 км 195 м. Цей вид спорту вважається найважчим серед інших з легкої атлетики  і на той час було не так і багато відважних, хто б займався цим бігом. Але якраз В. Гордієнко уподобав його і успішно виступав на різноманітних змаганнях.

До спорту Василь прилучився, коли у 30-х роках переїхав до Ленінграду і, влаштувавшись на роботу на завод імені С. Кірова, розпочав відвідувати спортивні секції. На дужого, хоч і не високого на зріст юнака, звернули увагу тренери і запропонували займатися легкою атлетикою. Він спочатку обрав стайєрський біг і, що цікаво, для нього перспективним стало подолання  довгих  дистанцій – спочатку 5, 10 кілометрів, а потім, коли вистачало сил і снаги,  наблизився спочатку на пів марафон, а там піддалися і 42 кілометри. Через рік-два В. Гордієнко із заводської команди вийшов на всесоюзні змагання. Він був у резерві на те, щоб замінити уже своїх друзів-ветеранів. Але завадила війна.

28-літній робітник – спортсмен мав право за наказом Сталіна виїхати у тил і там наближати своєю працею для фронту  перемогу, тренуватися, але він прагнув бути на фронті як  інші захисники Вітчизни. Його зарахували добровольцем до винищувального батальйону Кіровської дивізії, тож зазнав всі тяготи перебування в блокадному Ленінграді. Одного разу під час виконання бойового  завдання через голод, недоїдання,  холод втратив свідомість і близько двох місяців знаходився  на лікуванні. Не всі виживали, десятками хоронили  та наш загартований, витривалий  земляк зумів подолати страшну недугу і повернувся до свого підрозділу.

-Я знайшов внутрішні сили і зумів викарабкатися з лещат смерті,- згадував він пізніше,- впевнений, що  піднявся через те, що спорт  дав мені сили, загартував мене.

Про повернення до спорту мова пішла після того як у 1944 році було прийнято розпорядження відкликати тих фронтовиків, які могли на визволеній території відроджувати мистецтво, культуру, а також фізкультуру, спорт. В. Гордієнку і під час служби надали  можливість тренуватися, виходити на перші старти.  Це підбадьорювало, надавало людям віру у те, що незабаром надійде Перемога, настане мирне життя. Нашого  фронтовика все більше приваблював марафон. І коли в країні розпочали проводити різні змагання: з футболу, волейболу, багатоборства, легкої атлетики на всесоюзну арену вийшов і Василь Іванович.

Після переможних салютів у вересні 1945 року в Грозному відбувся чемпіонат країни з марафонського бігу. На старті перебувало 18 бігунів. На середині дистанції попереду був  В. Гордієнко: 1 год. 19, 45 хв. За ним майже поруч бігло ще чотири марафонці. Та він не зумів утримати до кінця лідерство, десь за три кілометри до фінішу його обігнали два суперники. Отже, лише третє місце, результат 2 год.51,06,0 хв. У наступному чемпіонаті, який відбувся в Дніпропетровську, свій показник поліпшив, але до чемпіонства не  вистачило кілька секунд, тепер він другому місці.

І знову тренування , наполегливі, виснажливі. Чітко виконував настанови тренерів, прагнув дотримуватися дисципліни, режиму  робочого тижня. Після чергової зміни Василь Іванович знаходився на біговій доріжці, постійно нарощував кілометраж,  силову витривалість. Біг надавав йому натхнення, отримував особистий розвиток. Самовіддана віддача улюбленому марафону не могла минути даремно. Черговий чемпіонат Радянського Союзу відбувся у Москві . Тисячі болільників прийшли повболівати і підтримати мужніх представників такого важкого, але захоплюючого виду спорту. Позмагатись за першість прибуло 53 бігуна, 49 з них успішно подолали 42 км 195 м. З перших хвилин лідерство захопив В. Гордієнко, йшла напружена боротьба, його переслідувач Ф.Ванін все наближався до нього. Василь не здавався.  Після 35-го кілометра він знайшов додаткові сили, додав у швидкості  і впевнено фінішував.  Результат – 2:37,00,0, це нове всесоюзне досягнення. Так наш земляк завоював  звання чемпіона  країни.

Але спортивний 1947 рік не завершився для В.Гордієнка. Вже через місяць він прибув до Харкова, щоб позмагатися і стайєрській дистанції. Тут він був третім. 10-кілометрову дистанцію Василь подолав за 31 хв. 16,4 сек.

Старожили Миропілля в ті роки регулярно отримували звістки про успіхи свого земляка-спортсмена. Після таких досягнень він став кумиром  всесоюзного рівня. Саме тоді і запримітив 34-літнього легкоатлета сам Йосип Сталін. Тож коли відбувався урядовий прийом  з нагоди видатних спортсменів країни, В. Гордієнко отримав запрошення  до Москви. Урочиста церемонія відбувалася  в Георгієвському залі Кремля. Про деталі перебування на такому торжестві він з відомих причин того часу  не розголошував. Але згодом рідні, журналісти все таки почули його одкровення. Прибувши до Москви, Василя Івановича ретельно інструктували як потрібно себе поводити себе, про що розмовляти і інше.  Обстановка в Георгієвському залі панувала урочиста. Спортсменів вшановували шанобливо. Коли запросили до обіду, то через деякий час до Василя підійшов  О.Поскребишев і повідомив йому, що  з ним бажає познайомитися сам Сталін. З неспокоєм у серці В.Гордієнко попрямував до тодішнього керівника країни. Той привітав Василя і запропонував йому піднести і випити келиха вина.

Звісно, герой спортивного року спочатку відмовлявся, адже не знав як йому діяти, але все таки не розгубився , проголосив тост. Келихи вина вони не допили до дна. Сталін потиснув руку  нашому земляку, побажав щасливої долі. Після цього  поспілкуватися  з марафонцем забажали  В. Молотов, А. Жданов, К. Ворощилов і інші  високопоставлені чиновники.

Для В.Гордієнка настали часи, коли треба було додавати у тренуваннях, використовувати досвід  бігунів світу. Наступного року чемпіонат відбувся у Москві. Марафонці першу половину дистанції бігли навпроти вітру, але це не стало на перешкоді В.Гордієнку, як і завжди, буди лідером. Можливо він і через це і програвав, адже витримувати напругу першому вдається не завжди. Ті, хто йшов услід,  уже орієнтувалися  на те, як лідер йде, як він почувається на дистанції. На 25-му кілометрі він був одноосібним лідером, його головний і постійний суперник Ф.Ванін не поспішав. Він додав лише за 40-кілометровою позначкою, згодом майже порівнялися і вже Василь зрозумів що той обійде його- вичерпалися внутрішні сили. І не помилився. Ф.Ванін додав і став чемпіоном. Василь йому поступився лише 29 секундами. Але він був гордий з того вже вчетверте завойовує призове місце в чемпіонатах країни.

Наступного року у змаганнях взяло участь 130 бігунів. В.Гордієнко тут вже розрахував всі свої сили і це дозволило йому  знову став чемпіоном країни. Чемпіону вручили золоту медаль і червону майку лідера марафонського бігу. Надійшло згодом і повідомлення про те, що  йому присвоєне  звання заслуженого майстра спорту. До речі, з легкоатлетів країни  у 1949 році  він лише один отримав цю почесну відзнаку.

У черговому чемпіонаті нашого земляка знову обійшов Ф. Ванін,  Василь Іванович піднявся на другу сходинку пошани. Ця першість відбувалася у Москві, а от Василь Гордієнко тут вже представляв Українську РСР. Він став  жителем Києва і з ним пов’язав свою подальшу життєву долю.

У 1950 році  у Брюсселі відбулася першість Європи з легкої атлетики. До складу збірної країни увійшло три українських спортсмени і серед них наш земляк. В «Історії розвитку легкої атлетики» відзначається, що «…змагання складалися для них невдало.  П’яте місце з результатом 2:34, 37,0  на марафонській дистанції посів В.Гордієнко». Тут, звісно, далися взнаки відсутність досвіду на міжнародній арені, адже у таких представницьких змаганнях наші легкоатлети взяли участь вперше.

У Києві на В.Гордієнка покладали великі надії. Йому доручили підготовку марафонців, в т.ч. і збірної команди республіки. 37-річний тренер докладав чимало зусиль, щоб успішно підготувати спортсменів до представницьких змагань. На спартакіаді народів СРСР, яка відбулася згодом, Україна представляла і марафонців. Вони здобули першість,   шість бігунів увійшло до першої десятки кращих легкоатлетів.

Після завершення спортивної кар’єри Василь Іванович Гордієнко постійно цікавився виступами своїх вихованців. На вечорі «Все про марафон», коли  Федерації легкої атлетики України вручали медаль і прапор Міжнародного олімпійського комітету  за заслуги у розвитку цього виду спорту, Василь Іванович  був гордий з того, що у цій почесній відзнаці є і його вклад.

Така біографія  і життєва дорога нашого славного земляка. Вона підготовлена на основі публікацій, спортивних звітів, окремих спогадів людей. Про нього мало пам’ятають у його рідному селі, адже він рано виїхав до Ленінграда, лише з 50-х років поселився в Києві. Відомі зміни в адміністративному поділі територій країни внесли певні корективи у  наближеності до колишнього райцентру.  Окремі представники молодого покоління говорять про те, що щось чули про нього, але ніхто не знає, де проживають рідні чи хто з ними спілкується. Тож, можливо кому  відомі певні дані про В. Гордієнка, повідомте до сільської ради чи редакції нашої газети. Як свідчать  сторінки центру  генеалогічних досліджень,  Василь Іванович Гордієнко народився у Миропіллі 1 січня 1913 року. У 1997 році він проживав у Києві.

О.КОЗИР.

Газета “ПЕРЕМОГА”