У житті нашого краю важливе місце посідає  друга половина ХVII століття. Це був час, коли після важких міжусобних війн стищували свої набіги татарські завойовники. Південно-східна частина нинішньої Сумщини залишалася незаселеною. Вона вважалася нічиєю, її звали Диким Полем. Але татари подеколи використовували її для  походів на московські землі і цим самим створювали небезпеку для бажаючих поселитися на цій території, адже вона приваблювала родючими грунтами, безмежними лісами, річками, а відтак вважалося, що ніяк не гоже не користуватися природними багатствами. Спочатку з’явилися одинокі кочівники, а згодом до них приєдналися групи людей, які проживали на Правобережжі, у західних регіонах і там постійно зазнавали утисків від усіляких поневолювачів. Утворювалися села, хутори, Наша розповідь про  невеличкі поселення, які знайшли місце під сонцем насамперед на теренах теперішнього села Осоївка, яка свого часу об’єдналася з  сусідньою Тимофіївкою.

ХУТІР СТРІЛКИ

Ця місцевість на узліссі змійкою простягалася на підвищенні над улуговиною. Внизу протікала невеличка річечка. Теплої пори куди не глянь квітували барвисті квіти,  виблискували на сонці яблука, груші. Ця картинка не могла не зачепити зір тих, хто любив жити далеко від гамору, тяжів до спокійного, тихого буття. То й зупинялися саме тут, щоб розпочати нову сторінку своєї біографії. Ці кілька родин з дітками після певних узгоджень з владою, яка розташувалася непоодалік, розпочинали зводити нехитре житло. Звісно, допомоги їм чекати нізвідки, хтось  мовив, що тепер вони , немов сироти, ось скоро хлопці підуть служити у козаки до Тимофіївки, то ще буде важче. Окремі стануть підпомічниками, інші- підсусідками, тож треба гнути спину, щоб утримувати військовиків.  Як згадують старожили, спочатку  назвали хутір Сиротковкін, але  таке ймення  не прижилося.

Прибилисядонього кілька мисливців-західняків, коли дізналися , що у цих лісах водяться лосі, вовки, кабани, косулі, куниці, дрохви,  білки, куріпки, перепели. Хлопці виявилися умілими стрільцями, доволі мали дичини й свіжини, та ще й не псували шкірки упольованих білок, куниць. Тож нове їх пристанище, на думку багатьох,  стали називати Стрілками.       

Хутір жив своїм життям: одні багатіли, інші- не могли вилізти з боргів або їм не .вистачало на прожиття. Земельна власність  ставала  основою існування. Розроблялися  площі неугідь, викорчувалися дерева, кущі, а ще у садибах з’явилися корови, свині, коні. воли. Люди гуртом копали  колодязі- у цих місцях вода смачна, прохолодна. У лісі  збирали гриби, ягоди, яблука, груші,  бузину, терен, калину. у річечці ловили в’юнів, карасів, линів.  . Зайвий провіант надавався козакам, частину везли продавати до Сумин-городка, до нього через лісові стежки рукою подати. Це все давало можливість ставати заможними  У  «Відомостях Сумської провінціальної канцелярії» з’являється запис про те, що Стрілки  у середині XVIII  століття уже був заможним населеним пунктом  серед  10 хуторів Краснопільського повіту.  Жителі справно платили податки: вони становили  60 копійок з душі на рік. Тоді  у 15 дворах проживало 111 чоловік.

Через те, що час був неспокійним, особливо давали про себе знати татари, які періодично грабували недалечко від них села, брали у полон населення. Тож хуторян залучали до несення сторожової охорони, яка перебувала  за населеним пунктом. Вони чергували на постах, при настанні небезпеки  палили вогнища, попереджаючи сусідів про виявленого ворога, і самі готувалися до його  відбиття.

За спогадами старожилів жителі Стрілок особливо вирізнялися своєю згуртованістю, родинною взаємодопомогою. Але справжніми господарями свого становища не ставали. Адже земельна власність слугувала для правлячих кіл економічною основою їх панування. Кращі земельні ділянки ставали власністю вищого козацького старшинського складу. Віддаленість від села Тимофіївка вже не так на той час приваблювала людей, але окремі переселенці поповнювали сім’ю хутора. Відомо, що у 1795 році тут осіли на проживання  родини з прізвищами Соболь, Шутенко, Патютько, Матвієнко, Безрук та інші. У  цьому тихому слобожанському населеному пункті вирішили оселитися представники інших регіонів імперії – Вихрови, Віжунови, Носарєви, Тряпіцини, які мали певну освіту, зналися на техніці. Окремі їх нащадки проживають тут або в Осоївці і нині.

Наступні століття внесли певні корективи у життя людей. Слобожанській землі, де  стримувався  розвиток підприємництва, панували екстенсивні методи господарювання, наростала соціальна напруга,  необхідні були зміни, насамперед  в економічному розвитку, подоланні  невідповідності існуючих феодальних структур та відносин тодішнім тенденціям розвитку, що утверджувало нове  суспільство. У цьому плані відбулися зміни і  в невеличких Стрілках. Наприкінці XVIII- початку ХIХ століття купець з Верхньосироватської волості А.І. Гонтарєв звернувся до Харківського губернського правління, щоб  отримати дозвіл на облаштування в хуторі винокурного заводу. Не зупинило його і те, що в імперії  ввели акциз на горілку. У 1862 році його дітище вже виробило продукції на 94549 рублів. Сусідня гуральня у Наумівці реалізувала напоїв тоді дещо менше – на 15 тисяч рублів, хоча згодом тут налагодили промислове  виготовлення горілки. Алкогольні напої надходили насамперед до навколишніх шинків, реалізували їх згідно з вимогами акцизного положення через так званий «чарочний відкуп».   У 1864 році на хуторі розпочали виготовляти селітру. Вона була сировиною для виробництва пороху. Ця продукція відправлялася насамперед на військові заводи м. Шостки.

Додалося клопотів і для жінок. Підприємці, вивчивши позитивну перспективу, взялися за налагодження мануфактурної справи. Для  цього тут сіяли коноплі, збирали їх, замочували у водах місцевої  річечки або копанках, просушували на леваді, що простягалася, як згадували старожили, майже до Тимофіївки і в кінцевому підсумку виготовляли сукно. Заводили  овець, вовна яких також слугувала для отримання якісних матеріалів, що користувалися особливим попитом у споживачів. У мануфактурних майстернях працювало 48 робітників, це в основному жінки. У 1848 році вони, наприклад, виготовили 15 тисяч аршин сукна. Цією справою планували зайнятися і в с. Тимофіївка, але тут за рік спромоглися випустити  лише 2700 аршин матерії.

 У Стрілках виготовляли  і цеглу, яка так необхідна була у господарствах землевласників.  Пани Полошкини придбали окремі механізми для цього, глину місили ногами або залучали для цього коней. Потім різали цеглу-сирець, сушили її і випалювали у печах. Ще навіть після війни люди знаходили у своїх господах цеглу, на яких виднілася літера «П», що значило: цегла заводу  Григорія Миколайовича  та Івана Миколайовича Полошкинів. Вони тримали також млин, який височів над улоговиною. Люди мололи збіжжя, за роботу розраховувалися в основному борошном.

Створення цих підприємств поліпшувало демографічну структуру Стрілок. Насамперед, збільшилася чисельність населення, наприкінці 80-х років тут вже проживало близько 400 чоловік. Робочі місця покликали людей на заробітки,  тож їхали сюди з усіх усюд. Адже після ліквідації козаччини  у населених пунктах поселилося чимало військових обивателів, які після служби залишилися без роботи, без засобів для проживання. Тепер вони призвичаювалися до нового життя.

Буття людей залежало від багатьох чинників. Скасування кріпосного права істотно не вплинуло на життєвий рівень, становище селян. Насамперед, переважало  поміщицьке землеволодіння. Частиною  Тимофіївки і Стрілок тепер уже Сумського повіту володіли один з вельмож слобожанського краю В.М. .Кондратьєв, відомі пани Я. Г. Хлебніков,  Гурган, Стрекалов, Чупрунови, Басов, Федоровські, Полошкини, Калашніков. Тож  люди батрачили на них.  Селяни зазнавали утисків, за користування землею, звісно, сплачували грошову ренту. На  виплату різних податків йшло майже 40 відсотків прибутків людей. Тому зростали недоїмки, посилювалася експлуатація кріпосницької праці, не все гаразд було з медичним обслуговуванням. Людей обсідали хвороби, поширювалися тиф, запалення  легенів, не вистачало ліків, не завжди проводилися щеплення новонароджених дітей. Багато з них помирало. Так, у 1888 році з 14 народжених малят померло 7, у 1890 – з 18 померло 13, у 1892 р.- 27 народилося – 18 померло.

Певні зрушення з’явилося відтоді, як було взято курс на модернізацію імперії. Селянська реформа 1861 року сприяла розвитку капіталізації. Вона не обминула нашого краю. З’явилися у першу чергу  різноманітні переробні підприємства. Місцевий пан Яків  Григорович  Хлебніков  наприкінці XIX cтоліття збудував у своєму помісті цукрозавод, відкрив економію, де вирощували сільськогосподарську продукцію. Внизу в улоговині з’явився ставок- він зберігся донині. Наймані люди вирощували цукрові буряки, збирали їх. Кагатне поле було неподалік села Тимофіївки. Невдовзі підприємство  дало першу партію цукру. Він відразу знайшов свого споживача.

Завдяки великим зусиллям на початку наступного століття збудували залізничну колію, яка йщла від Корчаківки, а також облаштували  своєрідне «ремонтне коло», куди після переведення стрілок, заходили вагони і там  лагодили рухомий склад.  Його обриси  збереглися біля  Стрілківського ставу до нинішнього часу. Цукор доставляли до станції Золотницька. З нею  був телефонний зв’язок. «Біле золото» надходило у міста і села імперії.

Для прокладання залізничного полотна , частина насипу якого збереглася до нинішнього часу, залучали приїжджих робітників –«грабарів», які під час сезону цукроваріння ставали на роботу у зміни. Та пана  Я. Хлебнікова не влаштовувала база підприємства. Він вважав, що корпуси збудували ненадійні, дерев’яні,  на його думку не витримано технологічних норм тощо.

 За свідченням багатьох співрозмовників пан вирішив застрахувати майно, а потім здійснити підпал заводу, щоб отримати значну страхову суму  і за неї відбудувати за новими технологіями завод. Це йому вдалося здійснити. Називали і ім’я того, хто виконав забаганку господаря. На його зупинку у зв’язку з пожежою вказується  і у матеріалах Сумського державного архіву.

 У 1912 році завод був відбудований. Його територія  рівнялася більш як  73 десятинам. Плантації для вирощування цукрових буряків становили 961 десятину, з яких 596 десятин належали цукрозаводу, а 365 –   взяті в оренду у місцевих землевласників. Приміщення підприємства приваблювало своїм упорядкуванням, воно було двоповерхове. З’явився  сучасний паровий двигун потужністю 280 кінських сил. Його запускали спеціалісти із Бельгії. Тепер господарем заводу стало товариство, його головою був Ф.Г. Шрейнер, а членами правління  обрано А.А.Кринера та Н.А. Вертикова. Очолював завод директор А.Т.Милютин, бухгалтерська служба діяла під керівництвом В.Д Сахарова. Технологічний процес  здійснював старший хімік М.Я. Чукин, механіком працював В.Ф. Бергер. Відомі імена і змінного помічника Є.Д.Образцова, магазинера І.В.Моїсеєва та касира Н.Є.Барабаш. Підприємство засвідчило, що воно працює згідно з вимогами Закону від 1 січня 1904 року «Про страхування промислових підприємств, робітників від нещасних випадків». Затвердили також правила винагород потерпілим робітникам у системі підприємств фабрично-заводської промисловості. Така вимога слушна, адже на заводі працювало 277 робітників  і різні ситуації могли  виникати, адже робота з механізмами небезпечна.

            Технологія виробництво цукру була традиційною. Буряки з кагатного поля доставлялися до спеціального риштака, де вони милися, а потім їх подрібнювали на тертушці, яка працювала на кінському приводі. Отримана стружка йшла на преси, де віджимався сік, який надходив на дефекосатурацію. Очищення проводилося за допомогою вапняного молока і сатураційного газу. Увесь процес вимагав високої відповідальності, уваги. Підприємство продовжувало випускати, як і раніше,  білий і жовтий цукор, патоку. Реалізовували також барду, гичку буряків або згодували  їх власній худобі.

            Хутір змінював свій загальний вигляд. Його вулиця постійно впорядковувалася, на підйомах, через греблю проклали бруківку, з’явилися  клумби, квіти радували погляд перехожих. Заробітки давали населенню можливість дбати про перебудови своїх хат, які розташовувалися в основному з правого боку вулиці. Інженерно-технічні працівники, робітники цукрозаводу складали основу населення, вони були більш організованіші, дбали  про своє духовне зростання, дозвілля. Пощиреними були ігри- крокет, городки. Все це сприяло тому, що спільними силами можна вирішувати різні питання, висувати певні вимоги перед адміністрацією підприємства. 

            Революційні вітри внесли великі корективи у діяльність заводу. З встановленням радянської влади увага до роботи цукрових заводів була великою. Потрібно було зберегти їх існування, робочі місця.  Харківський губернський з’їзд представників  волосних земельних відділів 24 лютого 1918 року зобов’язав місцеві органи влади  визначити потужності  таких підприємств, які площі треба засіяти  цукровими буряками, щоб виробити достатню кількість  «білого золота».

 Це завдання у Стрілках виконали. 19 січня наступного року уряд видав декрет про націоналізацію цукрозаводів. Земля, яка належала заводу, а також ті, на яких вирощували цукристі, не підлягали поділу між селянами. Це викликало занепокоєння у людей, як і  в інших селах, де діяли такі підприємства, адже землі для заводів було вдосталь. Лише у травні 1919 року новим декретом дозволили передати селянам половину площ, які були у віданні цукровиків. Потребувала охорона цукрозаводу, ремонт обладнання. У 1921 році на Стрілківський цукрозавод прибули бійці  Української трудової армії . Вони своїми силами підготували  його до нового сезону цукроваріння.

Завод діяв успішно, цукровари виконували поставлені завдання.  Та на його існування знову вплинув людський фактор.

– На хуторі тривалий час ходили розмови, що виникли суперечності між окремими робітниками (навіть їх прізвища називали) і головним інженером, – ділиться житель І.Козир, 1934 р.н.- Той  у  цукротресті був впливовою людиною і добився того, щоб завод через надумані причини зупинили, мовляв, він не рентабельний.

 Так і сталося. Болем відізвалося таке рішення у серцях робітників, жителів. Обладнання відразу реалізували на інші заводи, висококваліфіковані спеціалісти також знайшли собі нове пристанище. Апаратники-цукровари потрібні були скрізь, тож вони опинилися на цукрозаводах Угроїд, Мезенівки, Грязного, Сум. Потихеньку будівлі підприємства розбирали. До цього доклали рук і місцеві селяни. З цегли будували вдома житло, господарські приміщення. Чимало її використали і жителі  села Тимофіївка. Тепер згадкою про завод є окремі фрагменти фундаменту споруд.

            – Люди також понівечили  залізничну колію. Про її знищення у 1925 році навіть писала сумська газета «Плуг»,- згадує З. Носарєва, 1922 р.н., жителька м. Києва.- Таке саме сталося і з двома флігелями, які стояли непоодалік, від них не залишилося нічого. Зникли і будівлі   панів Калашнікова, Хлебнікова, Гургана.

 Неподалік хутора були лісові дачі. Вони належали сумським вельможам. Так, Денис Савелійович Капустян мав власні розкішні сади, а інший пан   Пиркович закупив собі фруктові насадження у місцевих їх власників,  зібрані плоди реалізував у Сумах. Він також збудував для зберігання яблук підвали, приміщення, будиночки для обслуговуючого персоналу. Окремі з них використовувалися до наших днів. Жителі ще й зараз згадують облащтовані два тунелі, місточок, якими користувалися у лісі при переході ярків чи подоланні перешкод. За господарством особисто Пиркович не доглядав, керівництво садівниками здійснював адміністратор. Саме на цих землях кілька років тому пошуковці знайшли дві свинцеві пломби, якими опломбовувалися мішки з цукром Стрілковського цукрового заводу. Одна з них знаходиться у музеї Самотоївської загальноосвітньої школи, а інша-у дослідника історії рідного краю  Олександра Десятниченка.

            -Про наші Стрілки мені багато розповідав батько,- розповідає житель Стрілок М. Тряпіцин,- Воно славне своєю історією. Кожен відрізок часу характерний  тими чи іншими подіями. Свого часу у нас працювали початкова школа, дитсадок, торгові точки. Перед війною на хуторі було близько 100 хат. Земляки – трудящі люди, були міцною основою свого колгоспу «Червоні Стрілки». Я горджуся тим, що у нас жили і працювали орденоносці Василь Бобирєв, Тамара Скороход, Тамара Терещенко, Павло Карпенко. Кандидатом технічних наук став доцент сумських вузів Борис Татьянченко.

. У 50-х роках минулого століття до Стрілок приїжджав родич Полошкіних, який проживав за кордоном, а потім оселився  у Києві. Він оглянув місця, пов’язані з життям його рідних, розпитував у людей про те, які ж причини зупинення роботи заводу. Звісно, його вразила картина розтрощених робочих  корпусів, складів, цегельні, житлових споруд, але у той час  з відомих обставин молодий Полошкін не міг висловити свої думки з приводу зруйнованого підприємства, що давав кошти для розвитку насамперед  хутора. 

До Тимофіївської округи належали також і невеличкі ближні хутори, які були засновані більш менш багатими  представниками козацького середовища, а також тими, хто бажав самостійного життя. Це- Аврамівський, Павлівський ( у 1891 р. 132 жит.), Воропай, Наумівка. Пізніше до них приєднався Виселок. Він утворився з числа  вихідців з Тимофіївки і інших сіл. Тут вони створили своє пристанище, їм надали ділянки землі, а також вони знайшли собі роботу на Наумівському спиртзаводі та Угроїдському цукрозаводі. Серед жителів Виселка знайомі прізвища Комендант, Гудим, Наконечний, Цилюрик, Куйда, Ляпа та інші.

            Заможним  вважався хутір Ведмедки, який розташувався на правому березі річки Рибиця . Тут було не так і багато хат, але всі жителі були дружні, працьовиті. Господар цього населеного пункту титулярний радник Василь Васильович Медведєв надавав людям роботу. Навколо хутора тягнулися березові гаї і  він вирішив організувати промисел, який виробляв би з кори дерев дьоготь, що так був необхідний був у той час. Ним  змазували колеса возів, підвід, чоботи , використовували і для інших потреб. Це вигідна справа. Пан оплачував працю робітників і, звісно, мав прибутки. Дьоготь розпродували у навколишніх селах, приїжджали придбавати його  і жителі ближніх населених пунктів.  Для випалювання  сировини обладнали чани, котли біля урочища Карелового. Ємкості для зберігання  дьогтю були розташовані поодаль, те місце називали Дегтярною.  Окремі погріби, приміщення промислу там збереглися навіть до 60-х років минулого століття.

Відомим був також хутір Круглик. Тут ріс сад, займалися городництвом, у низині заготовляли сіно для худоби. Окрасою хутора  став вітряк, який виднівся чи не до Суминого городка.

Невеличкий хутір Слободка у 1732 році нараховував 17 жителів. Вони вважалися підданими сотнику Краснопільської сотні Івану Петрову. Жителі  не менше двох днів зобов’язані були трудитися у його господарстві. Це  передбачено для  тих, хто свого часу поселився на покупній помісній землі. На іншому Аврамівському хуторі дачу  тримав відставник-капітан морфлоту, поміщик з Сум Андрій Миколайович Вітовський. Щоліта він там відпочивав з родиною. Тут також було не багато сельчан.

Поблизу Тимофіївки  були ще  хутори Олексіївський козака Семена Кулевського, а також Назаричі (207 жителів), Савинський (146 жителів), які потрапили до списків реєстрів у 1926 році. Там вказано, що на хуторі Павлівський проживало на той час 69 сельчан.

Жителі усіх цих населених пунктів були прихожанами  храму Різдва Христового села Тимофіївки, де вони здійснювали оформлення актів про народження дітей, одруження молодят, а також у цій церкві виписували документи на тих, хто відійшов за світи. Книги цих реєстрацій з 1800 до 1874 років знаходяться у Харківському держархіві, а книги, що велися опісля –  у Сумському.

О. КОЗИР.

Газета “Перемога”