Час летить нестримно… І важко підібрати такі слова, які змогли би зменшити біль тих, хто втратив рідних або близьких. Проте світлі спогади про людину, яка чесно й гідно прожила своє життя, назавжди залишають по собі плоди її добрих справ. Саме таким залишиться в пам’яті рідних, друзів, знайомих Іван Григорович Дейнека, з дня трагічної загибелі якого 27 вересня минає 40 днів.


Жила Людина своїм звичним життям, жила, як вміла – чесно, своїми руками вирощувала хліб, допомагаючи іншим. Але це ще не подвиг, зауваже хтось. Тим паче у час війни, коли тисячі наших Героїв щодня, шохвилини ризикують життям, знищуючи ворога і визволяючи Україну. Справді, героїзм – поняття складне, відносне. Хтось у цей сумний період в історії нашої країни живе
за принципом, що в житті завжди є місце подвигу, але треба триматись від того місця подалі. А хтось робить справу, навіть не задумучись, що вчинив подвиг.

Скажу чесно, історію, про яку піде далі мова, знав ще за життя Івана Григоровича, навіть просив розповісти її для газети, але Іван, з притаманною йому скромністю відмахувався, мовляв, не на часі, от хай колись потім, може після перемоги…. Думаю, що тепер цей час прийшов.


Саме в екстреній ситуації людина показує своє справжнє обличчя. З початком вторгнення росії всі ми перебували в стані шоку і невизначеності. Іван Дейнека один з тих, хто з перших днів війни долучився до вирішення найнагальніших проблем життєдіяльності громади.

-То був страшний і складний час, і допомога Івана Дейнеки була неоціненна, причому в багатьох питаннях, -згадує Сергій Федорович Миронов, який на той час тимчасово виконував обов’язки голови Краснопільської громади. – Іван допомагав у зборі і доставці гуманітарної допомоги як цивільним, так і воїнам ЗСУ, Сумської територіальної оборони, займався доставкою ліків,
облаштуванням пункту охорони правопорядку у Краснопіллі, функціонування місцевої лікарні. Коли постало питання доставки пенсії, він розвозив її пенсіонерам по своїй виборчій дільниці, в тому числі в Новодмитрівку, не боявся, хоч не так далеко від села перебували російські війська. При
цьому він ніколи не жалівся, що використовує на все це власне пальне, навпаки завдяки його запасам пального ми якось протримались той місяць. Це був боєць, з яким можна йти
у розвідку. Щоранку він сам приходив до мого кабінету з питанням: «Є проблеми? Допомога потрібна?». Був він у мене і тоді, коли зателефонувала староста Грабовського старостинського округу Лариса Кремезна і хвилюючись, розповіла, що вже два дні у селі тяжко хворіє молода дівчина. Є підозра на апендицит, потрібна операція, але дорога від Грабовського практично до Краснопілля забита російською технікою, відтак ніхто з місцевих не погодився везти дівчину до лікарні.
Чесно кажучи, в той момент був у відчаї, адже екстренні служби теж відмовили, мовляв, на окуповані території швидка допомога не виїжджає. Іван Дейнека, який був свідком цих розмов, раптом запропонував: «Федоровичу, а давай я спробую «прорватись». Зрештою, то був єдиний шанс врятувати дівчину, тож разом поїхали до Хмелівської «розвилки», де тоді стояв російський блок-пост, покликали старшого і розповіли ситуацію. Після перемовин той зрештою дав згоду, але
дозволив їхати лише Івану. Його «Нива» вирушила у супроводі російського «Тигра», я ж залишився чекати.
Час ніби зупинився, адже саме тоді росіяни відступали з Сумщини, були вкрай знервовані і злі, трапитись могло все, що завгодно. Зрештою, таки дочекався Івана Григоровича. Він не геройствував у своїй розповіді, а чесно зізнався, що було дуже страшно, що на перебування у Грабовському йому дали лише п’ять хвилин, як наслухався матів від росіян, які не хотіли поступатись дорогою його «Ниві», про ретельні обшуки, але дівчину він все ж до лікарні довіз.

Цю дівчину звати Юлія Плугіна. Дізнавшись, що готуємо статтю в пам’ять про Івана Григоровича, вона сама завітала до редакції, за що ми їй щиро вдячні, і повідала про той незабутній день, який міг стати для неї останнім.

-Мені було дуже погано вже кілька днів, була підозра на апендицит. Батьки місця собі не знаходили, адже мене терміново треба везти в лікарню, але ніхто не наважувався з односельчан, – розповідає Юля. – Щоправда свою «допомогу» запропонували росіяни, навіть військову техніку до будинку підігнали, обіцяли вже дорогою в машині зробити мені операцію. При цьому наполягали, щоб їхала я сама, без мами. Звичайно, у батьків навіть думки не було погоджуватись на таку маячню, адже був великий сумнів, що мене повернуть додому. Тоді мама зателефонувала нашій старості, пояснила ситуацію. Не знаю, як і про що вони домовлялись, але вже незабаром до приміщення сільради під’їхала «Нива». Мене поклали на заднє сидіння, мама поїхала зі мною.

Довкола стояли колони техніки, побачивши моє хвилювання, Іван Григорович порадив не дивитись в бік росіян. А мені справді було дуже страшно, особливо коли нас зупинили для обшуку. Іван Григорович намагався пояснити росіянам про мою хворобу, що мене краще не чіпати, але це на них не подіяло. Мене змусили вийти з машини, всіх ретельно обшукали, перерили «Ниву». Ці солдати були якісь злі, нервові, неприємно було все це. Зрештою відпустили. Щоб відволікти від поганих думок, Іван Григорович всю дорогу жартував, розповідав веселі історії. Так і приїхали у Краснопільську лікарню. Він поїхав у своїх справах, обіцяв розвідати обстановку, і в разі, якщо росіяни не знімуть свій пост в Самотоївці, якимись шляхами відвезти мене в Суми. А ще дав мені
грошей… Зрештою, дорога на Суми вже була вільна, тож скоро мене швидка допомога доправила до обласного центру. Іван Григорович постійно телефонував, цікавився здоров’ям, а коли мене виписували, забрав нас з мамою з лікарні і відвіз прямісінько додому у Грабовське. Був у гарному настрої, адже росіяни покинули Краснопільщину, жартував всю дорогу, обіцяв у мене на весіллі погуляти… Потім ми ще кілька разів бачились у Краснопіллі. Коли почула, що він загинув, у мене був шок, не знаходила собі місця, кілька днів плакала. Я й зараз не хочу вірити, що його немає. Буду пам’ятати Івана Григоровича, адже він врятував мені життя….


Це розповідь лише про одну із багатьох добрих справ Івана Дейнеки. Не кожна людина може лишити по собі стільки щирих спогадів. Пам’ять про Івана Григоровича житиме завжди, усім нам його не вистачатиме…
О. МОЦНИЙ

Реклама