Тривалий час не виходило із вжитку словосполучення «битва за врожай», при цьому вживали вислів, не задумуючись, проти кого тривали ті «бої». Останні десятиліття збір врожаїв проходив буденно і відносно швидко, аби лише погода сприяла. Та цьогорічні посівна кампанія і жнива як в Україні так і прикордонній Краснопільщині без перебільшення проходять в складних умовах, наближених до бойових, з втратами сільгосптехніки, та найстрашніше, травмуються і гинуть самі аграрії. Мій сьогоднішній співрозмовник – Вячеслав Володимирович Тимошенко, директор ТОВ «Родина», не без сумної іронії називає себе «двічі переселенцем». На Краснопільщину його, як досвідченого агронома і менеджера, запросили працювати у місцеве товариство у 2013 році із Мар’їнського району Донецької області, а вже через рік, рятуючись від війни, сюди він перевіз і свою родину. Але війна наздогнала його і на колись тихій провінційній Краснопільщині, де він із працівниками товариства веде свої, локальні «бої» за врожаї.

ДОВГОГРАЮЧА КУЛЬТУРА

В агрофірмі «Родина» працює сорок чоловік і за цим показником вона є середнім роботодавцем. Специфіка ж діяльності господарства полягає в тому, що воно єдине на Сумщині, яке займається вирощуванням люцерни на сіно у таких об’ємах.

На жаль, площі посівів люцерни на сьогодні не такі, яких потребує виробництво. Причиною цього є недостатня обізнаність аграріїв щодо високої господарської цінності культури та неналежна поінформованість про технологію вирощування високих стабільних урожаїв за низької собівартості. Але це не про Вячеслава Володимировича Тимошенка, який про люцерну знає якщо не все, то багато і може розповідати про неї годинами.

– Зробивши відповідні розрахунки, ми скоротили посівні площі деяких культур на користь саме люцерни, – розповідає аграрій. – Це культура сіється раз на кілька років і родючість землі після неї не погіршується. Навпаки, дякуючи кореневій системі люцерни, структура грунту покращується, на відміну від того ж соняшнику чи кукурудзи, які дуже популярні у нас. Коріння люцерни накопичує азот, який є своєрідним «будівельним» матеріалом для рослин. На жаль маємо в обробітку не так багато землі, як хотілося б, а тримати декілька культур у сівозміні проблематично, тож і скоротили посіви того ж соняшника, але не відмовились від нього повністю. Соняшник хоч і виснажує землю, але є високорентабельною культурою, оскільки від люцерни економічна віддача буде через рік, а цей рік треба за щось жити, тому вирощуємо трохи соняшнику, є зернові, як то пшениця і ячмінь.

«СОМЕЛЬЄ» ПО СІНУ ДАЄ ДОБРО!

Кожен, хто тримає вдома живність чи худобу, знає про користь сіна з люцерни. Знають це і за кордоном, в тому числі сільгоспвиробники в Арабських країнах, які охоче придбають сіно, марковане як «Made in Ukraine». Причому Вячеслав Володимирович відразу руйнує стереотип, що українське сіно йде на корм лише арабським скакунам, полюбляють його й тамтешні високопродуктивні корови.

– Іноземцям вигідно придбавати у нас ресурси, те ж сіно, переробляти його і реалізовувати вже у вигляді молочної продукції, попри те, що контейнери з сіном йдуть до замовника більше місяця, – каже аграрій.

Але щоб стати експортером сіна, треба підлаштуватись під дуже високі вимоги і стандарти як до його вирощування, виготовлення, так і до зберігання і транспортування. За всіма цими процесами слідкує представник замовника. Як розповідає Вячеслав Володимирович, якось дорогою до складів іноземний представник звернув увагу на велику кількість свійської птиці біля села, на людські городи і худобу, що випасається в полі, і лише після огляду площ, де вирощується люцерна, розповів, що якби поля товариства з багаторічними травами занадто близько розташовувались біля людських помешкань, то про співпрацю годі було й думати. Дуже бояться імпортери разом з сіном занести до своїх країн збудника якоїсь хвороби, звідси й така пересторога.

– Представник замовника разом з нами оглядає склади, де зберігається сіно, слідкує за його якістю тощо. Звичайно, ми проводимо лабораторне дослідження зразків сіна щодо фітосанітарної якості, але все ж остаточне рішення за представником імпортера, який є своєрідним «сомельє» по сіну, він перевіряє зразки на колір, на запах, сіно має бути яскраво-зеленого кольору, щоб на стеблі було якомога більше листя, а не лише деркачі, адже саме в листі найбільше протеїну. А ще довжина стебла не має перевищувати сім сантиметрів. Худоба там породиста, а значить високовартісна, тож їх власники слідкують, щоб корм худоба отримувала якісний і збалансований, – розповідає про свій нелегкий бізнес Вячеслав Тимошенко і додає, що не менш відповідальним за виробництво і зберігання є й процес транспортування сіна замовнику. Заздалегідь обумовлюють день, час завантаження і відправки, під час яких обов’язково присутні представники обох сторін. Все контролюється до найменших дрібниць, фіксується і підтверджується фото-відеозйомкою.

Логістика при транспортуванні – річ складна, але саме від неї залежить успіх справи. І тут, як зізнається Вячеслав Тимошенко, дрібниць не буває.

– Тюковане сіно вантажиться у стандартні 40-футові морські контейнери, які заздалегідь перевіряються на герметичність і наявність пошкоджень. Сіно відносно легке і оператору навантажувача треба бути справжнім майстром, щоб з ювелірною точністю, маючи лише кілька міліметрів запасу, завантажити тюки так, щоб за тисячі кілометрів не транспортувати «повітря» в контейнерах, – розповідає Вячеслав Володимирович.

Тепер мій співрозмовник усі ті довоєнні виробничі труднощі згадує з ностальгією. Війна внесла свої корективи не лише у логістику, адже якщо раніше сіно на експорт вирушало з Одеського порту, то тепер маршрут доводиться корегувати. Зрештою, корегувати доводиться все життя.

РИЗИКОВЕ ЗЕМЛЕРОБСТВО

Вячеслав Володимирович добре пам’ятає ранок 24 лютого, коли пролунали перші вибухи. Каже, відразу зібрав колектив господарства, негайно наказав зробити запас води у водонапірній башті, яка знаходиться на балансі підприємства, забезпечити вогнегасниками виробничі приміщення, а ще заклеїти вікна скотчем.

Не всі зрозуміли таку надмірну обережність, мовляв, вибух скло не врятує. 

– Довелось пояснювати, що не скло врятувати – головна задача таких заходів, а життя людини, на жаль, це ми розуміємо сьогодні, коли війна триває майже рік, а тоді, в перші години, ми всі мало що усвідомлювали. Ранкову нараду провели о 8-ій ранку, а вже за годину у село зайшла перша колона росіян, – згадує мій співрозмовник.

Та навіть після вигнання окупантів з території громади, жителям Славгородського старостинського округу, як і всієї Краснопільщини, спокій лише сниться. Врятувавши родину з Донеччини, сім’я Тимошенків ледь не загинула від ракетного обстрілу вже у Славгороді.

Дорогою до Верхньої Пожні, де розташовані зруйновані склади ТОВ «Родина», Вячеслав Володимирович робить зупинку у центрі Славгорода біля місцевого клубу, амбулаторії, школи, куди у червні цього року влучили російські ракети.

– Тоді в автомобілі зі мною перебували мої дружина, мати та десятирічна донька. До клубу залишалось метрів тридцять, як побачив спалах перед собою. Ніхто навіть не встиг злякатись, – згадує ті страшні хвилини Вячеслав Тимошенко. – Ще протягнув автомобіль метрів сімдесят, після чого наказав усім негайно залишити машину і ховатися в найближчій канаві. Бігли вже під свист другої ракети, а далі вибухи, вибухи… Відбулись, як кажуть, легким переляком та пошкодженим автомобілем.

Дісталось від обстрілів і складам у Верхній Пожні. Росіяни влучили у поля неподалік та у склади місцевої агрофірми. Там зберігалося кормове та експортне сіно.

Демонструючи руїни складів, Вячеслав Тимошенко розповідає, що обстріл того дня тривав майже три години. Гатили з трьох різних видів зброї – міномету, градів та САУ. Як пізніше зробили припущення українські сапери, що працювали на місці, швидше за все російське військове командування таким чином тренує своїх артилеристів – до кордону три кілометри, добре видно, що військових чи військової техніки тут не було, зате самі склади – добрий орієнтир. Наслідок таких «тренувань» – один склад знищено повністю, інший зазнав серйозних пошкоджень, вогнем знищено 350 тонн експортного сіна. Збитки підприємства склали біля півтора мільйона гривень. А те сіно, що не знищив вогонь, пошкодило сонячне проміння через зруйновані дах і стіни, а значить воно теж втратило товарний вигляд. Отже про експорт можна забути.

– Тепер у нас немає іншого виходу, як зберігати його на вулиці, накривши поліетиленовою плівкою, але це тимчасове рішення, на відбудову потрібен час і кошти, а в нас не вистачає ні першого, ні другого, – каже підприємець. – Швидше за все, в цьому році відновлюваних робіт не буде, адже лише на ремонт даху потрібно півмільйона. Зібрали всі необхідні документи для компенсації, весною почнемо будівництво, але за умови, що здобудемо довгоочікувану Перемогу і у прикордонні стане спокійно.

А гарантувати такий спокій можуть лише наші військові, Вячеслав Тимошенко в цьому переконаний, як і в тому, що кордон потрібно всіляко зміцнювати, давати адекватну відповідь на обстріли. Хоча зізнається, що обстріли спричиняють чимало проблем не лише в плані руйнувань, бо після кожного вибуху важко переконати працівників виходити в поле. А ще він впевнений, що майбутнє українських аграріїв у застосуванні сучасної техніки і сучасних технологій.

– Тут все просто – якісна і сучасна техніка забезпечує високу рентабельність підприємства, а значить і гідну заробітну плату механізаторів, які цю техніку обслуговують, – підсумовує мій співрозмовник.

О. МОЦНИЙ

Газета “Перемога”

Реклама