На жаль у редакції (поки що) немає власного автотранспорту, тож чим тільки не доводилось подорожувати Краснопільщиною. До війни навесні і влітку часто виручав велосипед. Дуже корисна річ для кореспондента, скажу я вам.
Поїдеш у село назбираєш інформації, а поки докрутиш назад, в голові вже готовий матеріал, залишилось на папір його перенести. Сьогодні двоколісним вже так не поїздиш, адже і погода «не льотна», та й війна внесла свої корективи у
маршрути. Тож коли краєм вуха чуєш, що хтось із знайомих їде в той чи інший населений пункт, обов’язково
намагаюсь напроситись у пасажири. Так сталося й цього разу. Голова правління Краснопільської райспоживспілки Сергій Федорович Міронов у волонтерських справах прямував до Грабовського і без зайвих розмов взяв із собою, щоправда довелось по приїзду «відпрацювати» трохи вантажником, але справа того варта, бо коли представляєшся журналістом, ще не відомо, чи впустять тебе у хату в населеному пункті, яке, військовою мовою, знаходиться на «нулі», а з гуманітарною допомогою тобі практично всі двері відчинені.

-Я являюсь членом районного гуманітарного штабу, що діє при Сумській військово-цивільній адміністрації і саме від цього штабу наразі розвожу допомогу у прикордонні, а значить фактично у прифронтові села, – розповідає
дорогою Сергій Федорович. – Гуманітарна допомога, а це матраци, ковдри, продукти харчування отримають найбільш незахищені верстви населення, сьогодні у Грабовське везу десять таких комплектів. До речі, коли працівники Краснопільського хлібохарчкомбінату почули про поїздку, то ще підготували приємний бонус
у вигляді свіжих хлібин і булок. У прикордонному Грабовському навіть до відносної тиші ставляться з деякою настороженістю. В день візиту тиша знову була порушена двома вибухами. Де саме бабахнуло, і намагалися встановити місцеві жителі.

-Учора дуже сильний вибух був, вікна і стіни трусонуло, пізніше дізнались, що то в росії неподалік цивільна автівка на російську ж міну наїхала, чоловік і жінказагинули, – розповідає місцевий житель.
Нічого дивного, що вже за кілька хвилин стали відомі і прізвища загиблих, і звідки вони, адже у Грабовському з давніх давен існували і дружні, і родинні зв’язки з сусідніми російськими селами. Тепер же хтось співчуває родині загиблих, хтось лише байдуже махнув рукою – війна докорінно змінює людей.

Ми ж у російські села до тамтешніх дівчат на побачення бігали, а вони до наших. Наші хлопці, і я також,
за їх сільські команди у футбол грали, усю сусідню область об’їздили, а росіяни за Грабовське м’яча ганяли.
Так завжди було, а тепер танками до нас заявились,гатять по селу, а за що, питається?, – розповідає чоловік, якого зустріли в центрі села.

Колись на вихідних якщо вранці в місцевому магазині хліба не купив, то вважай, вже й не купиш, – долучається до розмови місцева жителька, – Бо росіяни сюди скуплятися приїздили, потрібно було чергу відстояти, все везли від нас, казали, що продукти у нас смачніші, якісніші, дешевші, і не цурались нашого «фашистського» хліба.
Пані Валентина супроводжує нас по селу, показуючи, де живуть пенсіонери, яким треба завезти гуманітарну допомогу. Дорогою показує вулицю, на якій мешкає, будинки, які постраждали від перших
російських снарядів.

В перший день, 24 лютого, били по наших прикордонниках, побили людям хати, сараї, техніку, – розповідає жінка. – Я вам чесно скажу, до останнього не вірила, що росіяни зможуть ось так, на танках, принести нам смерть і розруху. Так, бачили ми по той бік якийсь інтенсивний рух техніки, але думали, що то навчання у них, поїздять, та й заспокояться. А вранці проснулись від вибухів і жахнулись. Почали ховатись по погребах. А потім пішли безкінечні колони техніки, а коли вигнали росіян, обстріли почались, то по вишці гатили, поки влучили, лиха людям знову наробили.
Так під вибухами городи садили, доглядали, під вибухами і урожай збирали. Вийдеш, прислухаєшся, руки
тремтять, а робити треба. Автоматні черги з того боку так ледь не щодня чуємо, чи гріються вони там так, чи
нас перевіряють, хто їх зрозуміє.


А ще місцеві розповіли про російську колону, яка намагалась прорватись у зворотному напрямку. Кажуть, дісталось їм дуже від українських захисників, тож і бажання «асвабаждать» кудись поділось. Відтак ця колона ховалась на одній з вулиць, щоб не натрапити на своїх же. Зрештою кордон вона таки пересікла і яка її подальша доля, наразі невідомо.
Попри все, що пережили і переживають сьогодні жителі Грабовського, вони не втрачають оптимізму.

-Важко, звичайно, самі бачите, що без ходунків далеко не піду, донька із зятем з міста приїхали, мене доглядають, – каже бабуся Ольга Михайлівна. – Якби Господь дав Перемоги, тільки це і тримає на цьому світі, а мені вже 87 років.

Бахкає у нас, із електрикою перебої, а все рівно у нас рай порівняно з іншими українськими містами, які зараз під окупацією, які практично зруйновані, де місяцями немає тепла, води, світла. Картопля в цьому році вродила, «закривачки» повно, голоду не буде, тяжко буде, як на мою думку, лише ледарям, – відповідає на питання, як готується до важкої зими, пенсіонерка Анна Яківна і пропонує продукти, які їй передбачені гуманітарною допомогою, передати українським військовим. А ще бабусю хвилює питання, на яке не можуть дати відповідь мільйони людей по всьому світу. – Я ніби життя прожила, а не можу зрозуміти путіна – ну все ж є у твоїй країні: газ, нафта, та все на світі є, мабуть розуму нема, тому й лізе до всіх сусідів.

Щовечора лягаю спати з думкою, чи доживу до ранку? На одного Бога сподіваюсь. А мені 84 роки, це багато, синку. Поки це все ще триватиме?, – задається питанням Катерина Йосипівна. – Дякую, що приїхали до нас у Грабовське. Бач, війна, страшно, а нам і пенсію вчасно виплачують, і газета виходить. Пишіть, хай всі знають, що ми тут живі, не дивлячись ні на що. Дякуємо нашій старості Ларисі Олексіївні Кремезній, вона молодець, з першого дня війни з нами, важко навіть уявити, що їй пережити вдалось, та й зараз всі клопоти на ній. Завжди поцікавиться справами, гуманітарну допомогу із селищної ради привозить. Хай її Бог береже!


Передаю слова вдячності від селян безпосередньо Ларисі Олексіївні Кремезній, яка не приховує, що працювати на «нулі» вкрай важко, але іншого виходу, як триматись усім негараздам на зло, не бачить, навіть жартує:

-У нас в селі як говорять: борошно завезли, вже без хліба не будемо, от якби волонтери нам ще дріжджів та цукру завезли в достатній кількості – точно перезимуємо! Дякую, звичайно, за приємні слова, але щоб я робила без односельців у ті страшні перші місяці? Ось, будь ласка, знайомтесь – Леонід Іванович Шаповал, – староста вказує на чоловіка, який підійшов привітатись. – Це наш місцевий електрик, який робив практично неможливе, щоб село залишалось із світлом. Вже й не пригадати, скільки він ліквідував наслідків обстрілів, скільки по стовпах лазив. Інколи йшли на порушення якихось там нормативних актів, інструкцій, аби тільки світло в селі було.

Чого вже тепер…, – долучається до розмови Леонід Іванович. – Довелось по стовпах полазити… У мене ж
«кігті» старі, мабуть, старші за мене, всі лямки від віку зітліли, такими не довго на стовпі повисиш. Але наші
краснопільські «ремівці» молодці, розповів їм про свою проблему, так вони мені першим же рейсом нове спорядження привезли, працювати вже легше стало. Тоді ж аварійна бригада до села не завжди могла доїхати, то обстріли, то техніка російська дорогу перекриє, а я вже якось сам, «по домашньому» справлявся. А ще хотів би відзначити гостинність жителів Грабовського –майже в кожній хаті пропонували чай, а то й борщ з качкою.

Все знайдемо, і хліб, і до хліба, все є, миру тільки немає. У моєї дружини ці вибухи дуже на здоров’ї позначились. Практично сам господарюю. Майже вся молодь виїхала із села, оце велика біда, чи повернуться? А ми вже будемо якось тут доживати, – розповідає пенсіонер. І поки навколо тихо, сідає на лаві біля двору, аби обмінятися з сусідами, що ще залишились, останніми новинами. Як у старі, мирні часи. А ми рушаємо назад – до Краснопілля…

О. МОЦНИЙ. Газета “Перемога”