Ретельно вивчивши мої документи, вислухавши мету приїзду, офіцер пропонує піти з ним: «Пішли, познайомлю Вас з одним військовим, думаю, знайдете, про що з ним поговорити». Мій співрозмовник поважного віку, але підтягнутий (ще б пак, адже чоловік свого часу служив і в розвідці, і в десантно-штурмовій бригаді, і в карному розшуку), але про це дізнався вже пізніше. В журналістській практиці, як правило, визначальними стають перші хвилини знайомства,
перші питання, і це були, мабуть, найнепередбачуваніші хвилини у моїй практиці.

-З газети «Перемога», кажете? Знаю таку. Ми коли поселялися, знайшли стару підшивку цієї газети в приміщенні, навіть
зраділи, що буде чим «буржуйку» розтопити, але потім почали читати, дізналися багато цікавого про ці краї, про людей,
яких сьогодні боронимо. Цікава газета, відмовились ми її палити, на розтопку «Сталін» пішов, до речі непогано горить, першим починає розмову мій співрозмовник Віктор Миколайович.


ЩОДО ПОЧАТКУ ВІЙНИ БУЛО НЕ ПЕРЕДЧУТТЯ, А ВПЕВНЕНІСТЬ


Віктор Миколайович – майор, кадровий військовий, освіту здобував ще за радянських часів у далекому Новосибірську у вищому військово-політичному училищі.

-Служив у ДШБ у 98-й дивізії, яка зараз воює проти нас, а тоді дивізія дислокувалась у Болграді. Після розвалу союзу
дивізію передислокували у росію. Кликали і мене, та я відмовився, хотів продовжити службу в українському війську, але в той час у нашій державі військові не надто були потрібні, тому пішов до правоохоронних структур, працював у карному розшуку, але, кажучи чесно, розчарувався в тій роботі, – розповідає свою довоєнну біографію мій співрозмовник. – Після звільнення знайомі на правах партнера запросили в бізнес, так став підприємцем. До речі, мої друзі-партнери по бізнесу сьогодні допомагають мені, нашим Збройним Силам, за що їм дуже вдячний. Був байдужим до політики, працював собі, нова справа подобалась.


А потім прийшло лихо… На питання, чи було в нього передчуття, що війни з росією не уникнути, чоловік
відповідає, не задумуючись: то було не передчуття, а цілковита впевненість.

-Коли у 2014 році росіяни окупували Крим, я не говорив, а буквально кричав, що Кримом вони не обмежаться, їм потрібна вся Україна, що треба негайно будувати власну потужну армію, – продовжує чоловік. – Тому пішов у військовий комісаріат, показав своє посвідчення офіцера, у відповідь почув, що моєї особової справи не можуть знайти, ще й кинули у вічі прикре: «а може ти взагалі цей квиток десь купив?». Тому вступив до добровольчого батальйону, а коли все ж мою особову справу знайшли, у 2015-му перейшов до ЗСУ, командував
групою розвідки, служив в різних частинах. Потім пенсія за віком, та й серце від пережитого і побаченого давало про
себе знати все частіше. Я пишаюсь, що виховав чимало гідних офіцерів, дехто з них полковниками стали…
Та спокійніше на серці з виходом на пенсію у колишнього розвідника не ставало. Зізнається, що лягав і вставав з
тривожною думкою, що скоро має статись щось страшне…

Я живу неподалік Борисполя. З 23 лютого на 24 чомусь не спалось, тривога якась на душі була. Син мій теж з 2015
року добровольцем воював, того дня він із сім’єю у нас ночував. Рано-вранці встав покурити, а тут з Борисполя вибухи
почали лунати. Син вийшов, питає, що то може бути? «То наша ППО працює, війна почалась», – відповів. Ми з сином зібрали речі і відразу подались до військкомату, але вже було запізно, тому зібрали в навколишніх селах 42 знайомих атовців. На жаль багатьох з них вже немає, загинули. Вічна їм пам’ять… Отримали зброю, перекрили Бориспільську трасу, встановили блок-пости, місяць я там виконував обов’язки комбата. Потім знову військкомат і ось доля привела мене на Сумщину. Син отримав контузію під Бахмутом, зараз у шпиталі, зять теж воює під Бахмутом… – чоловік бере коротеньку паузу, після чого продовжує: – Будемо воювати до останнього, жодних переговорів, будь-які переговори з росією, з путіним – це поразка. Всі віки, починаючи з скіфських племен, сарматів, українці оборонялись, бились за свободу. Багато у нас крові намішано за тисячолітню історію, але є у нас такий сильний ген до волі, що ніхто і ніщо його не зможе знищити. Я бачив, як з Майорська, Горлівки батьки під кулями, вибухами рятували своїх дітей, ніколи не забуду той крик, ті сльози матерів, їх відчай в очах…


Це ж саме бачу сьогодні тут, на Сумщині, Краснопільщині, як росіяни нищать цивільну інфраструктуру, залишають цілі
міста і села в холод без тепла і світла. Багато чого сходило росії з рук за їх злочини, але не цього разу. Ні, жалю у мене
до них вже не буде ніколи. Я став злий і це вже на все життя!


КОЛИ ЗАКІНЧИТЬСЯ ВІЙНА…


Майор – цікавий і спостережливий співрозмовник, тож ділиться власними спостереженнями про навколишні населені пункти, їх жителів, місцеві звичаї. Каже, довоєнне життя у прикордонні значно відрізнялося від інших регіонів:
родинні, дружні зв’язки, а ще контрабанда та російська пропаганда, це ті складові, що формували світогляд місцевих
жителів. Та війна багато в чому змінила психологію людей, в тому числі і до ставлення до сусіда-агресора.

Тут живуть дуже роботящі люди, в цьому пересвідчились, коли прибули сюди навесні тримати кордон, – розповідає Віктор Миколайович. – Не мені вам розповідати, які обстріли були тут навесні, влітку, а селяни, знай собі, городи садять, в садах працюють, навіть нам окремий город картоплею і овочами засадили. Допомагають в усьому, і це
при тому, що й самі сьогодні особливо не шикують, живуть, здебільшого, з особистого господарства, але чи дощок напилять, чи якісь зварювальні роботи, речі випрати – без питань, в кого житлова площа дозволяє, наших хлопців до себе селять.

Звичайно, бачу, що в деяких селах дітей можна на пальцях однієї руки перерахувати, виїхало багато, але ті, що залишились, концерти нам влаштовують, вітаються завжди, проте війна робить свою справу і головна гра зараз у місцевих дітлахів – спорудження блок-постів.


Коли закінчиться війна, ми ще будемо десять, а то й двадцять років переосмислювати її наслідки. Звичайно, хочеться,
щоб війна закінчилась нашою перемогою, щоб до сіл повернулась молодь, діти, щоб знову було гамірно у школах
і садочках. На жаль, деякі зруйновані окупантами. А знаєте, наші розвідники перехопили повідомлення росіян, в яких
знищена школа йде як «склад националистов».


Майор, як і його побратими, ні на мить не сумніваються в Перемозі України. Чоловік навіть підслухав чи то легенду, чи
то правду про місцевого діда-довгожителя, віщуна і знахаря, яку місцеві жителі передають з покоління в покоління, мовляв той пророкував, що будуть страшні часи для місцевих сіл, буде лихо і занепад, але потім прийде процвітання і що в цих краях з’явиться великий промисловий комплекс. Правда це, чи міф про комплекс, покаже час, а що ми переможемо – факт, який не підлягає сумніву.
О. МОЦНИЙ

Реклама