Олег Анатолійович, колишній єгер, у перші дні війни організував на Краснопільщині навколо себе добровольців-мисливців, своєрідний партизанський загін. Разом з ними, а часто й самостійно захищав рідне село та навколишні населені пункти від ворога, надавав інформацію військовим у вищі штаби про кількість та види ворожої техніки, що
заїжджала непроханим гостем на Сумщину.
Його можна слухати годинами, переглядаючи унікальні фото та відео, записані в найнебезпечніші години, тоді, коли
на територію Краснопільщини заходив ворог. Довгими важкими рядами. Танки, «самохідки», БТР-и, БМП, бензовози, вантажівки. І можна знову й знову рахувати їх разом з ним, як тоді, у лютому, у холодних лісах вздовж траси.
Щирий, доброзичливий, харизматичний Олег Анатолійович гуртував навколо себе односельців ще в мирні часи. А у війну він об’єднав і повів за собою таких самих відчайдухів, які не змогли допустити, щоб рідну Мезенівку окупував ворог.
Боєць, ватажок, чоловік, батько, односелець, наш земляк і просто Людина… Такими ми пишаємося. Завдяки таким ми вистояли. Такі не погоджуються на інтерв’ю, соромляться. Поділитися своїми безкінечними історіями можуть хіба що
по-дружньому, у маленькому колі однодумців.
Невеличкого зросту, худорлявий, з вогниками в очах ще доволі молодий чоловік удавав з себе старого, щоб урятувати односельців від окупантів, щоб не чіпали й дали змогу збирати та передавати цінну інформацію.
«Партизанити нелегко, – починає свою розповідь Олег Анатолійович. – Не кожен зможе…, і не кожен схоче. Це надзвичайно відповідально… Як стріляє «саушка» – аж хата дрижить!» – емоційно ділиться своїми враженнями співрозмовник. І його очі загоряються, немов він повертається в ті жахливі реалії нашого воєнного
сьогодення.
«Прямо рухалися – то на Хмелівку, наліво – на Мезанівку», – показує нам свої відеозаписи довжелезних колон ворожої техніки, що в перші дні війни нахабно в’їжджали на територію Сумщини. А він – он за тими чагарниками, зовсім неподалік дороги, рахує ті машини, одночасно фільмуючи.
Потім передає далі, розвідникам, сину-прикордоннику, скидає вдома на флешку, щоб не потрапити в руки ворога, і знову повертається в засідку на свій «контрольний пункт». Глушили зв’язок. Могли прослуховувати.
Далі про пережите – пряма мова:
«За день по 3–4 «гради» випускали. Поле було всіяне ракетами, вони стирчали всюди… Ну, вибухало від мене, може, метрів сто. Йде обстріл, а я сховався. Усе може бути. Не знаєш, куди куля потрапить. Головне – щоб ти в поле зору не потрапив. Не знаєш, де вони виставили пости, чи може, сховалися в лісі. Поруч зі мною ще кілька односельців стояли, теж рахували колони за селом…
Геройство геройством, а село поряд, тому близько до нього воювати не можна було. Треба думати про людей…
У перші дні навіть діти збігалися, щоб подивитися та сфотографувати. Їм просто було цікаво… Так ті й дітей розганяли зброєю – стріляли вгору, хотіли всіх залякати… А нам стріляти нічим було. А чим я по ним стрілятиму? Хіба що синовою «мєлкашкою»…
Нелюди!!! Зазвичай спочатку були артобстріли, щоб ворожі колони безперешкодно зайшли до села. Потім, в’їжджаючи, прострілювали всю вулицю: гатили по магазинах, дворах, хатах, вікнах, щоб залякати, бо багато хто намагався допомогти – зняти відео та передати інформацію своїм родичам.
Обстрілювали все, навіть свинокомплекс. На блокпосту біля Хмелівки тушки свинячі висіли прямо на деревах. Шашлики вони смажили!.. Бо голодні ж були…
…У село в’їжджав – контузило. Якраз приліт був, такий дзвінкий… Я думав, у машину влучив осколок. А воно поцілило якраз у трансформатор. Шумить усе… Голову піднімаю – масло з трансформатора… Вранці прокидаюся – подушка в крові. До вуха – а там кров засохла, потім знову свіжа потекла. Я сам її хутко помив. Наволочку зняв, щоб дружину не лякати. Кажу: пальця порізав. Пізніше вже їй про все розповів. У лікарню ж, у Краснопілля, не поїдеш: всюди блокпости ворожі стоять. За два тижні попив вдома все знеболювальне.
А потім попередили з району, що мене шукають, сказали, щоб менше де показувався. Під Краснопіллям на блокпосту запитували про баяніста (у мене позивний Баян [наш герой ще й грає на музичних інструментах]). А їм відповіли, що в нас баяністи в кожному селі. Так я сім’ю вивіз і чекав, що за мною прийдуть. У мене ще є мисливська зброя, «мєлкашку» зарядив…
Думаю, помирати – так хоч із собою когось із ворогів заберу. Ото я так дві ночі не спав, сидів… А коли ті, з блокпоста, відступили, тоді вже й сім’ю повернув додому.
В останній день, коли рашики тікали через Хмелівку, люди нарахували дві тисячі одиниць техніки, серед якої були й жигулі, причепи, фури, камази – наші, викрадені – йшли на росію з награбованим…».
Мезенівка, Грабовське, Лісне, Хмелівка, Краснопілля, Сумщина, Україна… Ми сильні й непереможні, бо маємо таких самовідданих захисників!
Пресслужба ОТУ «Суми»
Краснопілля Край Слобожанський 