Сучасний директор повинен мати не лише професійні компетенції, які дозволяють йому бути ефективним керівником, але і особисті якості, стресостійкість, завзятість, наполегливість, врівноваженість, доброзичливе ставлення до людей, впевненість у собі. На всі ці якості доля сповна випробувала за два березневі дні директорку Чернеччинського ліцею
Краснопільської селищної ради.

У 1980-му році Лариса Кіхтьова стала першокласницею Чернеччинської ЗОШ. Лише на чотири роки залишала стіни рідної школи для здобуття спеціальної освіти по закінченню дев’ятого класу. Вже у 1994-му Лариса Валеріївна, випускниця Лебединського педагогічного училища, поповнила вже педагогічний колектив Чернеччинської школи. Молода вчителька не зупинялась на досягнутому. Здобула вищу освіту у Сумському педагогічному інституті ім. А.С. Макаренка на історичному факультеті, а згодом оволоділа і професійними знаннями з практичної психології. 31 грудня 2021-го року Лариса Валеріївна Жаботинська була призначена директоркою навчального закладу, де вивчала Буквара.

Наш ліцей повністю адаптувався до дистанційної форми навчання. Сумували за гамірними школярами, але весь дружній колектив закладу повноцінно працював і сподівався, що невдовзі повернемось до звичайного навчання і наші 76 учнів сядуть за парти у своїх затишних класах, а 12 дошкільнят повернуться до своїх яскравих апартаментів. Але російські загарбники вирішили внести корективи в життя українців. Вже 26-го березня наше село було окуповано. Рашисти вдерлися до нашої школи і господарювали тут.

Пані Ларисо, на той час вже місяць йшла повномасштабна війна. Ви «готувались» до зустрічі таких «гостей»?

Чесно скажу, що готувались. Нам повідомляли про події в Самотоївці та Рясному. Заздалегідь ми відімкнули опалення у закладі, щоб не приваблювати увагу димом. Було злито воду з системи опалення. Особові справи колективу та іншу документацію було заховано поза межами школи. З шкільного автобуса злили та сховали пальне. Залишили лише на випадок термінової евакуації.


Окупанти звернулись до старости Оксани Володимирівни Чернової з запитанням про проблеми шкільної котельні.
Вона проінформувала їх про «зіпсованого» насоса. Рашисти «погрожували», що мають фахівця, який полагодить прилад і опалення буде увімкнено. Але чомусь встановили буржуйку.

Ларисо Валеріївно, важко навіть уявити Ваше хвилювання за навчальний заклад. Ситуація якось контролювалась?

Так, – вже всміхається директорка, –постійно телефонували колеги, які проживають неподалік школи.
Доповідали, що відбувається. Всім колективом тримали руку на пульсі, як то кажуть. У нас дружна шкільна родина
– все робимо згуртовано. Дуже активну позицію зайняла родина Ренкас Володимир В’ячеславович та Тетяна Петрівна, які живуть неподалік школи і брали участь у всіх заходах для забезпечення збереження шкільного майна.


Завжди на зв’язку була і начальниця відділу освіти Краснопільської селищної ради Лариса Леонідівна Дерев’янченко. Чіткого алгоритму дій у цій непередбачуваній ситуації не було. Але можна було порадитись і прийняти виважене рішення. Що ж до його правильності гарантій ніяких не було.

Коли Ви вперше побачили результати перебування непроханих гостей у рідній школі?

27-го березня. Пішла взяти хліба, який привезли до Чернеччини вперше за шість діб. І не втрималась – завітала до школи. Біля воріт мене зустрів російський вартовий. Запитав про мету мого візиту. Відповіла, що мені потрібні календарні плани на наступний місяць. Попросила дозволу зайти до школи. Думала ще й ноутбука прихопити. Потрапити до приміщення мені не дозволили, документи принесли. Знайшли за моїм корегуванням. А щодо техніки, то порадили звернутись до командира, який на той час був відсутній на місці.

Не відчували страху, коли йшли до ворожого лігва, яким на той момент була школа?

Ні. Страху не було. Думала – двічі все одно не помирати. Вартовий був так званим денеерівцем. Я запитала його думку про цю війну. Він відповів, що на Донбасі вже вісім років так живуть, мовляв, і ми потерпіти трішки мусимо, що у нього загинула тринадцятирічна сестра у 2014-му. Емоції при спілкуванні стримувала, адже помітно було, як озброєний чоловік, хвилюючись, починав засікатись. Того ж дня окупанти по гучній команді швидко залишили наше село. Ми ще нічого не розуміли, чи вони повернуться, чи ні? Близько 16-ої години я знову пішла до школи. Підняла на порозі стоптаний наш прапор. Зайти не наважилась – щось стримало.

По дорозі до дому мені зателефонував наш вчитель. Попередив, щоб я сама не йшла до школи, що там може бути заміновано. Лише тоді я про це подумала…Вже наступного ранку ми з братом – військовослужбовцем та з вчителями-чоловіками зайшли до школи. Спершу підняли наші прапори з підлоги вестибюля. Не забарились і інші члени колективу, хоч ніякої офіційної інформації про деокупацію Чернеччини не було.

Якими виявились наслідки перебування рашистів у навчальному закладі?

Чесно говорячи, я особисто, боялась, що буде гірше. Але, то певне, питання часу… Кидались в очі зрадницьки
залишені на підлозі по першому поверху червоні стрічки, які ще вчора яскравіли на правицях окупантів. Але кімнатні квіти та дитячі меблі з вестибюлю наших дошкільнят було знесено і зачинено у одній з класних кімнат.


Дитячою вбиральнею окупанти теж не користувались. Не дістались вони і до нашого комп’ютерного класу. Все лишилось на місці і не ушкоджено. Навіть «подарунок» школі залишили з символічною назвою «Український сувенір».
Напевне у якомусь закладі прихопили ляльковий театр, а потім розібрались, що то таке і залишили у нас у школі.
Дуже пошкоджено східці, де розвантажувались боєприпаси. Зникли три ноутбуки, ще декілька сучасних приладів. У їдальні теж окупанти «погосподарювали» добре. Пригостились нашим запасом продуктів харчування, а з собою прихопили дві великі, нові, якісні каструлі, якими ми ще не скористались. Дерев’яні колоди, заготовлені
для опалення школи, окупанти дві доби розтягували по всьому селу для укріплення блокпостів.

Ларисо Валеріївно, з чого почали усунення наслідків перебування рашистів у школі?

Вирішили спершу повернути на шкільне подвір’я дрова. 28-го березня о шостій годині ранку весь колектив школи вже був готовий до роботи. Директор ТОВ «Чернеччинське» Микола Олександрович Якущенко традиційно підтримав нас, надавши відповідний транспорт.


Ще не було офіційного повідомлення про звільнення нашого села від окупантів, а наші односельці, озброївшись власними бензопилами, наче мурахи, розпилювали колоди на метрівку і вантажили на причеп. Видовище проймало до сліз…. Щиро вдячна всім і кожному за допомогу. Сама відсутність окупантів у селі надихала на роботу, небо здавалось блакитнішим, а сонце яскравішим. За дві години вже попиляні дрова було складено біля шкільної котельні. Потім, звісно, хотілось як
найшвидше знищити сліди перебування росіян у приміщенні нашої школи. Сморід від опалення буржуйкою в’ївся глибоко у стіни. Наші техпрацівники швидко розмили їх до штукатурки і пофарбували.

А одну з них ще й прикрасило велике патріотичне панно. Золоті руки та світлий розум має наш інженер-електронік Саков Олександр Петрович. Його роботу по упорядкуванню школи важко переоцінити. Взагалі пишаюсь єдністю нашої шкільної родини.

Довелося пройти випробування і у своїй родині? Той же березень одночасно став для Вашої сім’ї і щасливим?

Так. На 26 лютого було визначено строк пологів моєї старшої доньки. На той час вона саме перебувала у батьківському домі. От і мала я на автівці везти через безліч ворожих блокпостів породіллю до обласного центру. Там же госпіталізувати її завчасно відмовлялись. То ж ми по бомбосховищах та родичах у Сумах до дев’ятого березня і мандрували.


У цей день у нас народився онучок. Відразу попрямували до бомбосховища. А наступного дня вже нас виписали
з пологового. Не було омріяних кульок, квітів та фотосесій. Та ми раділи, шо залишились живі і до Чернеччини повернулись вже втрьох. А тут окупація… Страшно було лише за дітей. Окрім старшої доньки з онучком, маю
ще меншу – другокласницю. Тож, дійсно, той березень був і страшним, і щасливим одночасно.

Пані Ларисо, як сьогодні проходять шкільні будні? Попри все, які плани на майбутнє?

Сьогодні школа працює у відповідному режимі. Вчителі ведуть дистанційно уроки. Вихователі теж займаються з малюками у режимі онлайн. Технічні працівники та кухарі чаклують над консервацією для наших захисників. Маємо чималий пришкільний яблуневий сад.

Зібрали колективом тару, цукор і буде ароматне повидло. Далі будемо плести маскувальні сітки. Заготовили калину з цукром. Нашому колективу під силу будь яка справа. Тож маємо наближати Перемогу, яка і є першим пунктом планів.

Попри все плануємо втримати конкурентоспроможність нашої школи. Адже високий рівень знань наших випускників підтверджено стовідсотковим успішним складанням ЗНО. Наші колишні учні стають успішними студентами найпрестижніших вишів. Посідають призові місця у олімпіадах та творчих конкурсах різного рівня. Педагогічний колектив укомплектований висококваліфікованими спеціалістами. Цього року його поповнила спадкоємиця вчительської династії Кіхтьових Чунту Світлана Василівна. Молода вчителька математики та інформатики є аспіранткою з найвищим
рейтингом серед колег-аспірантів. То ж Новий рік нехай принесе нам Перемогу, а випробування разом всі здолаємо, адже тільки у єдності наша сила.


І. ЗАГОРУЛЬКО

Газета “Перемога”

Реклама