«Наша родина – то є долоня, а ви, діти, наче ті
п’ять перстів маєте триматись одне одного. Лише
тоді долоня перетвориться у міцний кулак, який
витримає всі удари долі» – таку настанову давав
своїм чотирьом синам і донечці Григорій Саєв.
Родина, позбавлена маминої турботи, стала прикладом вихованості, дисциплінованості, взаємоповаги, охайності та єдності для багатьох повних
сімей. Не витримав родинний кулачок Саєвих
лише агресії підступного російського окупанта….

  • Надзвичайно дружними, і працелюбними зростали дітки у родині Григорія Саєва – згадує Валентина Осадча (Саєва) – Мені, як тітці, завжди пропонували свою допомогу ще як були зовсім дітьми і проживали у Самотоївці неподалік. У школі завжди охайні, чемні, відповідальні.
    Особливо тісним зв’язок був між Дмитром та Сергійком. Це помітно було з раннього дитинства. Хлопці були досить різні за характером і водночас неймовірно тісно
    пов’язані невидимими братерськими вузликами. Згодом родина Саєвих переїздила жити до Краснопілля. Там дітлахи пішли до школи, знайшли нових друзів, але
    про рідне село не забували. Часто влітку у мене гостювали молодші Настуся та Женя. Єдина дівчинка у сім’ї завжди перебувала під особливою опікою своїх братів і відповідала їм щирою сестринською любов’ю.
  • Нас з братами та сестричкою життя випробовувало з самого народження, – про життя вже у Краснопіллі розповідає найстарший з братів, Ігор. – Мама не переймалась нашим вихованням, але ми всі вдячні їй за подароване життя. Вся турбота про п’ятьох дітей лягла на
    татусеві плечі. Саме він зумів створити у нашій сім’ї ту неповторну атмосферу відповідальності одне за одного, турботи та організованості. Тато був для нас авторитетом і вчив єдності родини. Так минало наше дитинство. Старші міняли підгузки малечі, готували їсти, прали, підтримували затишок у домівці, готувались до шкільних уроків.
  • Ігоре, а існує у родині якесь непорушне правило Саєвих?
  • Як таких правил ніхто не встановлював, але з дитинства так повелося, що цукерки, які приносять однокласники в день народження, кожен з нас приносив цілими
    додому, де вони розділялись на п’ять рівних частин.
    Кожен з нас розумів, що не має права розчарувати чи оцінкою, чи поведінкою тата, вчинити так, що іншим буде соромно за тебе. Вдома всі мали бути до 23 години. Домашні справи робляться дружно і швидко
  • Дмитро та Сергій завжди були нерозлучні?

  • Так склалось, що у дитинстві Сергій та Дімон, маючи півтора роки різниці у віці, створили такий братський дует, що іноді побоювався їх і я, – з посмішкою згадує Ігор. – Але тато пояснив мені, що маю бути старшим братом у всіх розуміннях цього статусу. Був такий момент,
    коли малий ще Дімон вирішив відлупцювати мене палицею. От тоді була дивина, коли Сергій захистив мене: «Бий мене, не чіпай Ігоря!» І від Дімона дісталось йому, але за десять хвилин цей інцидент було вичерпано. Часто ми намагались повторювати вчинки героїв пригодницьких фільмів. Одного разу, взимку, на подвір’ї розіслали велику плівку, притрусили її снігом і у засідці очікували «грабіжників», які мали послизнутись на уготованій нами ковзанці. Не дочекались злодіїв, замерзли, зайшли до хати і зайнялись своїми справами, забувши про злодіїв. Згодом, після незрозумілих вигуків на подвір’ї, на порозі з’явився тато увесь у снігу, навіть шапка….Дісталось нам за ту пастку для злодіїв. Коли виникали між нами дитячі конфлікти, то ми ображали улюблену іграшку того, з ким посварились, а не один одного. Третій же з братів боронив того ведмедика чи зайчика. То було дитинство, – з сумом пригадує чоловік.- Згодом не стало нашого тата і ми всі дуже швидко стали ще дорослішими.
  • Ігоре, ти у своєму юному віці став головою родини, то був заповіт тата?
  • Ні. Тато нас виховував так, що по-іншому і бути не могло. Він був впевнений, що ми завжди будемо триматись одне одного.
  • Нелегко було отримати статус опікунської сім’ї? Якими підлітками були Дмитро та Сергій?
  • Так, встановити опіку над своїми молодшими братами та сестричкою було нелегко. Адже ні власного житла, а ні відповідного доходу я не мав. Мене намагались переконати, що дітям буде краще під опікою більш досвідчених людей. Але ж я їх всіх сповивав, якого ще більшого
    досвіду треба? Дякуючи друзям, керівництву фірми, де я працював, всі вимоги було виконано і наша родина переїздила до орендованої квартири у місто Суми. Згодом
    я одружився зі своєю коханою Юлією, яка у свої вісімнадцять років замінила маму моїм братам та сестричці. Ми всі їй вдячні за це безмежно. На той час самостійними стали і Сергій з Дмитром, але залишились невід’ємною частиною один одного. Сергій здобував освіту газоелектрозварювальника, за рік і Дімон пішов його стежкою.
    Сергій вирішив поїхати до столиці працювати, то Діма не забарився з рішенням приєднатись до брата. Вони завжди радились зі мною. Ми все обговорювали, але я поважав їхні рішення і підтримував в усьому. Хлопці шукали свої шляхи у житті, але знали, що завжди можуть
    повернутись додому, де ми на них чекаємо чи то з перемогою, чи то з поразкою. Сергій був дуже товариським хлопцем, мав багато друзів, а Дмитро домашнім, турботливим. Коли Дмитро хотів «зачепити» брата, то знав, що найвразливіше місце, то його друзі. Іноді міг неулесливо висловитись про когось із них, то Сергія виводило з себе.
    Але, як завжди, все закінчувалось братськими обіймами. Мої брати і сестричка завжди знали про моє місцезнаходження і всі мінімум двічі на день виходили на зв’язок.

Це вже стало правилом. Одного разу на змаганнях з бігу Сергій переміг відомого місцевого бігуна. Це для нас стало несподіванкою. Таємницю такої фізичної підготовки він розкрив сам. Виявилось, що аби провести свою дівчину і встигнути потрапити додому до 23-ї години йому доводилось за короткий час долати чималу дистанцію. Тож він у футбольних бутсах по асфальту і
встановив свій рекорд на диво навіть суддям змагання.
Дмитро ж завжди власною працею намагався поповнити сімейний бюджет, що йому добре вдавалось. Він у нас був своєрідним прибутковим талісманом. Мріяли, що саме ця роль йому буде відведена у майбутньому родинному бізнесі.

Не зрадили братерській традиції Сергій з Дімоном і восени 21-го року?

Ні, не зрадили. Сергій прийшов до мене з рішенням стати солдатом строко вої служби. Обговорили, вирішили. Дімон відразу ж: «Ми разом станемо солдатами найелітніших військ ЗСУ!». 18 листопада 2021 –го, меншому з братів виповнилось 18, а 9 грудня ми проводжали вже двох наших солдатів до Миколаєва у батальйон морської піхоти. Пишались брати своїм новим статусом захисників України. Телефонували, з захопленням розповідали про службу. Радів,
гордився братами і я. Знаєте, наше міцне родинне коло та везіння у справах створило враження такої собі невразливості, що я був певен у нашому щасливому майбутньому у повному складі сім’ї. Хлопці мріяли по Перемозі повернутись і всією родиною поїхати до моря. Будували плани у справах.

  • До початку війни Сергій та Дмитро встигли пройти військові навчання, так званий курс молодого бійця?
  • Так. Встигли. Дмитро підбадьорював завжди своїх товаришів, як розповідав Сергій. А молодший, в свою чергу, подарованого нами годинника перетворив на амулет. Всі побратими одягали його на важливі завдання і повертались невраженими, виконавши наказ. Коли
    я починав панікувати після почутих розповідей Сергія про жахіття, яке відбувається там, де
    вони, то за п’ять хвилин телефонував Дімон зі словами: «Все добре, брате, ми переможемо!». Так і 18-го березня увечері ми поговорили з хлопцями по телефону. Розповіді були нереально жахливими. Напевне ті події колись відтворить історія…. Розповіли вони про успішно виконану непросту операцію про знищенню окупанта… А вночі я прокинувся. Непрохані сльози окропом текли по обличчю…То були перші сльози в моєму дорослому житті. Я не міг їх
    стримати… Зрозумів, що сталось непоправиме. Ці нестерпні телефонні дзвінки до військової
    частини, моргів, пошуки волонтерів. Сергія було знайдено відра зу. При ньому були документи,
    а Дімон перебував у підвальному приміщенні. Думка, як там брат задихається під
    завалами зводила з розуму. І цієї ж миті з телефона пролунав єдиний виклик від Дімона. Він навіть у останні хвилини життя намагався зателефонувати мені…. За два тижні я впізнав тіла
    своїх хлопців… Тепер вони поруч з татом. Для нас стали ангелами-охоронцями. Відпустили братиків і молодші Настя з Женею…Сергіїв спецодяг та маска зварювальника, портрети на стінах з усміхненими нашими братами…Іноді приходить забуття і здається, що відчиняться
    двері, а там Сергій і Дімон веселі як завжди…
    Спілкувалась І. ЗАГОРУЛЬКО.
  • Газета “Перемога”